Ihor Didovych's poetry and memoir of a Lemko family's exile

Ihor Didovych was not yet two years old in 1947 when Operation Vistula
forcibly deported his family and nearly the whole Lemko population of
southeastern Poland from their village, Bilcareva, to Soviet Ukraine.
Raised in the Lviv region, he became active in Lviv's postwar Lemko
community — the Lemko choir "Radotsyna," the Lemko church of Saints
Volodymyr and Olha in Lviv's Shevchenko Grove, and the annual
pilgrimage to the "Vatra" bonfire festival in Ždyňa, Poland, where
Lemko communities scattered across three countries still gather. This
2013 collection — published in Lviv with the support of the Lviv
regional "Lemkivshchyna" society — gathers his poetry and prose memoir
across roughly two decades (1990s to 2013), on his family's deportation
and the ruined villages of Bilcareva and Radotsyna, on rebuilding Lemko
community and worship in Ukraine, and on the ache of a homeland known
mostly through his parents' stories.

This is the original text, reproduced complete and unabridged — an
intentional source-language edition, not a translation. Didovych writes
in a mixture of standard Ukrainian and his native Lemko dialect (he
explains this himself in his foreword), so both appear here exactly as
printed. The book closes with its own second memoir, "Memories of
Sister Olha," contributed by Didovych's sister Olha Illiash (née
Didovych), recounting their great-grandfather, their family's
deportation, and her own first return to Bilcareva fifty years later —
reproduced here in full as part of the same edition.

Contents

• Epigraph
• ПЕРЕДМОВА — Foreword
• ЛЕМКІВСКА ДОЛЯ — Lemko Fate
• ЛЕМКІВСКИЙ КОРІНЬ — The Lemko Root
• ВІСЛА — The Vistula
• О, ЛЕМКОВИНО! — O, Lemkovyna!
• МІЙ КРАЮ — My Homeland
• ВІДВІДИНИ СЕЛА ЯСЮНКА — A Visit to the Village of Yasyunka
• В НАШІМ КРАЮ — In Our Homeland
• ПОВІР МІ, БРАТЕ! — Believe Me, Brother!
• ВІДВІДИНИ РІДНОГО СЕЛА БІЛЬЦАРЕВА — A Visit to the Native Village of Bilcareva
• РІДНА БІЛЬЦАРЕВА! — Native Bilcareva!
• ВАТРА — The Vatra Bonfire
• ЛЕМКО — A Lemko
• ЯКЕ ТО ЩАСТЯ — What Happiness
• ВЕСНОЮ — In Springtime
• І ЗНОВУ СПОГАДИ — And Again, Memories
• СПОГАДИ — Memories (for Sylvester Madzelian)
• ПАМ’ЯТЬ — Memory
• ОЖИНОВЕ ПОЛЕ — The Blackberry Field
• ЖУРБА — Sorrow
• А ХТО Ж ВИНУВАТИЙ? — And Who Is to Blame?
• ВІДВІДИНИ СЕЛА РАДОЦИНА — A Visit to the Village of Radotsyna
• ПЕРША ЗУСТРІЧ З РАДОЦИНОЮ — First Meeting with Radotsyna
• ДО РІДНОГО ДОМУ! — To the Native Home!
• ЗУСТРІЧ ПЕРША — First Meeting (after 50 years)
• МІЙ ТИ КРАЮ, ЛЕМКОВИНО! — My Homeland, Lemkovyna!
• СТВОРЕННЯ ЛЕМКІВСЬКОГО ХОРУ «РАДОЦИНА» — The Founding of the Lemko Choir “Radotsyna”
• ДВА ЛЕМКИ — Two Lemkos
• МИ ЗНОВУ РАЗОМ — We Are Together Again
• ДЗВОНИ ЛЕМКІВЩИНИ — The Bells of Lemkivshchyna
• КЕРМЕШ В ЗИНДРАНОВІЙ — The Kermesh Feast in Zyndranowa
• О ГОРИ НАШИ, ГОРИ — O Our Mountains, Mountains
• ЯЛИЧКИ — Fir Trees (a song)
• ОЙ ВИ КВІТИ ЧАРІВНІ — Oh You Enchanting Flowers (a song)
• ЛЕЛЕКИ — Storks
• СТАРА ХЫЖА — The Old House
• ЛЕМКІВСЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ — The Lemko Church in Ukraine
• ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ГАЙ — Shevchenko Grove
• ХРИСТОС ВОСКРЕС! — Christ Is Risen!
• МОЛИТВА — A Prayer
• СПОГАДИ СЕСТРИ ОЛЬГИ — Memories of Sister Olha
• ЛЕМКІВЩИНО — O Lemkivshchyna
• РІДНІ СТЕЖКИ — Native Paths
• ЗУСТРІЧ З БІЛЬЦАРЕВОЮ — Meeting with Bilcareva (for sister Olha)
• СПОГАДИ ПРО БРАТА ЯРОСЛАВА, ЙОГО ДИТИНСТВО — Memories of Brother Yaroslav, His Childhood
• РІДНИЙ КРАЮ! — Native Homeland!
• ЯК ДУЖЕ ТЯЖКО НА ДУШІ — How Heavy the Soul Feels
• ЛЕМЧАТКО — Little Lemko Child
• А ЯК ТАМ ДОМА? — And How Is It Back Home?
• РІЗДВО — Christmas
• ЛЕМКІВСЬКА РОДИНА — The Lemko Family
• ЄДЕН ДО ЄДНОГО, ЯК РОДИНА — One to Another, Like a Family

Мій батько З діда-прадіда Був лемком. І лемком я зостався. Другим не зможу Бути я, Бо шкіра — Лемківська моя. А я не можу Міняти шкіру, Як змія. 6.01.1995 р.

ПЕРЕДМОВА — Foreword

Моя Лемківщино, низько ся кланям Тобі, як в зимі тота галузка ялички, же поверха барз обліплена снігом. З каждим роком нас стає все менше і менше, бо старіст бере своє. Лем Ти, яка тисяч літ одбивалася од вшыткых завойовників, і до гнешнього дня не міняшся в своїй твердости. Гордо стоїш, хоцка ест окалічена том наругом, же ся називат операция «Вісла». І стоїш з розпертими руками та кличеш нас до себе, бо ми вшыткы порозшмаряни по цілім світі. Дороги мої, ходте домів, єднайтеся разом, бо лем на старій мапі лишится Лемківшчына. Ходте, бо моє серце розтріпане може не витримати і з розпуки перестане ся бити. А я барз не хцу втратити вас. Лемківщино, Лемківщино, Ти завше была з нами, чи в біді, чи в радости. Бо сь была добра, шчыра и правдива. Горнула нас до себе, як рідна мама горне дітятко до своіх грудий. Годувала нас, хоцка земля была камениста. Тримала нас в здоровлю, старалася для нас, хтіла, жебы ми были шчесливи, завше зогрівала теплом і ласком. Дарувала нам жытя, як весняний ранок при перших проміньчыках сонця, же падают на росу и отбиватся криштальом од каждого листочка той пахучой трави, а дале іде догори, до неба, жебы через якисий час вернути назад, на тоту земличку. Так было з року в рік і сотими роками. А як была біда, то люди глядали де інде зарібку. Їхали на Венгри і замваку (Америку) і зас вертали назад до свої отчизни. На зароблені пінязі будували хыжи, купували землю, оновляли церкви, бо были барз побожні. Таке было жытя, — так было перше. А потім… Знаме вшыткы, што зробыла з нами оперция «Вісла». Вигнали нас з дому, як блудного пса, вишмарили, жебы їм ту не смердів. Загрузили до товарняків, як быдло, і повезли на Схід під5

німати колгоспи. Не было в нас права вертати назад, домів — хыба як барз хтів, то дорогом без Сибір. Як ся чловек вродит, то му ся здає, же жытя барз довге. Але як минают тоти прожити роки, то виглядат, же жытя коротке, як «бабине літо» — бо оно найкоротше літо зі своїми ниточками павутинок, же творять ніжні житєві узори, яки стеляться юж по визбираним урожаю полі, і жытя летит в скоренім часі. Але отчизна наша Лемківшчына ище чекат, хоцка єй серце барз ростріпане по великій розлуці. Даст нам Бог, то може ся ище дехто дочекат того дня, же добра мама- Лемківшчына обыйме рідних діток по великім розставаню. * * * До цього часу я багато знав про лемків і про так зване «добровільне виселення». Мама розказувала, як родила мене в полі, коли вибирала кукурудзу. Добре, што недалеко была тета Мадзелянка, сільська повитуха. Казала, што був я вередливий, багато плакав, часто хворів. Повідала мама і про то, як німці відступали через наше село в 1944 році. Зайшли до хати, заставили зарізати курку, попросили зварити бульйону, а самі полягали відпочивати. А тут я малий почав плакати. Один німець, офіцер, зірвався, взяв пістоль і хтів мене застрілити, але другий його стримав. Тоді мама віднесла мене до іздебки і лишила там з найстаршою сестрою — тоді я вперше був на волоску від смерти. Не памнятаю я, як нас виселяли — тоді мені ше не було навіть двох років. Але дуже багато чув од батьків, сестер і братів. І ніяк не міг зрозуміти, як так просто можна було нищити людей і те, що народ здобував віками? Не розумію і тепер. Не знаю, як їм піднімалася рука розбирати церкви християнські. Чи не боялися кари Господньої? Це злочин, це тяжкий гріх перед Богом і людьми. Тяжко і довго старався зрозуміти, што ж то за таке «добровільне переселення» на Схід? З того часу мене дуже сильно тянуло на

Лемківщину. А коли перший раз ступив на землю предків, всередині мене щось перевернулося, бо я відчув її енергетику і несвідому, але сильну любов до своєї Отчизни. Тоді побачив я, в якому жалюгідному стані тепер наші села. І пізнав правду, яку так ретельно ховав комуністичний режим, як совєтьський так і польський. Так потроху почав віршувати. Бо тільки так міг висловити свої почуття, свою печаль і свою любов до рідної землі і народу. Звідси і зародилась моя книжечка. *** Через те, що ми, депортовані, не маємо можливості повного живого спілкування своєю рідною лемківською мовою, у мене лемківська мова змішалася з українською, і я так пишу: і лемківською, і українською, а то й просто пересіваю українську мову лемківськими словами. – Так написана моя книжка. І ще хочу сказати декілька теплих слів вдячності Голові Львівської обласної організації товариства «Лемківщина» п. Степану Майковичу, Людині великої душі. Відколи він приступив до своїх обов’язків як Голова товариства, то зумів навести такий лад, якого дуже бракувало. І тільки-но в якомусь куточку Львівської області чи України блисне полум’я хоч і невидимої «ватри», дзенькне лемківський дзвіночок, залине рідна пісня, п. Майкович всіма силами старається бути там разом із нами, лемками. Він підтримує кожне починання, кожну спробу відновити рідну лемківську культуру і традиції. А на моє прохання випустити збірочку віршів зі спогадами моєї родини відгукнувся щиро і позитивно. Напевно тому, що доля нашої родини – це доля усіх лемків, які були виселені зі споконвічних лемківських земель. Тому доземний уклін і щире Дякую пану Степану Майковичу за підтримку у виданні цієї книжечки. І Вельке Вам Лемківске Боже Запват. Ігор ДІДОВИЧ

ЛЕМКІВСКА ДОЛЯ — Lemko Fate

Липец 1945 року. Юж на дворі зачинатся розвидняти, а ґазда хати, Дідович Василь, не спит. Встав, посмотрився на гору Дзелярку, а на ей верх насунули хмари — здавалося, же хочут гору втиснути і зрівнати на рівно з земльом. Вітриско ураганом налетів на вершки смерічок так, що здавалося, же не витримают. Веділося так, же Зелярка ціла рушится – жива, але опиратся. Так вітриско шалено чесав вершки смерічок, рвався аж до самого низу, де росли старі буки котри юж зачиналися прибирати в чеколядовий кольор. Василь смотрився на тоту бурю, та й думав, же нич доброго не буде. Певні, треба помалу збератися. Бо знав, же юж з Горлиць людей повезли на схід. Добре знав, што оператися не варто — мав за плечима жену и п’ятеро діток. Тіж догадувався, же заран чи позавтра прийдут виселяти з Більцареви. Присів собі на кобичку, де рубав дрова, та й замислився, чом таке його житє. Як ся оженив, то тяжко гарував і на своїй землиці побудував хыжу — нову, кам’яну. Пристарався, та докупив ґрунту — юж мав би до 18 гектарів разом з лісом і луком. Мав дві корови і кобилу. То ж на кого мав тото лишити? А завтра юж свято св. Петра і Павла. Хоц ище єден день треба піти до церкви аби попрощатися, помолитися и попросити в Бога щасливої дороги в невідомість… Тяжко вздихнув і зас посмотрився на Дзелярку, а там вітриско шаліє так, ніби ся оженив на нечистій силі. А чи витримают наши дітиска? Боже, за што нам така кара? Што ми провинили пред тобом? Найстаршій Марисі — 15 років, Семену — 13, Ярославу — 11, Олі — 9, а наймолодшому Ігорові тілько півтора рочку. А што нас ище там чекат? Єден Господь знає.

Останній Великдень у Білцареві. Свячення пасок. Фото із книжки Івана Горощака «Прощай, моя Лемковино», т. 1, 2, 2011.

Василь був твердим хлопом, але і він не витримав — слези сами котилися по лицю. Плакав, як мала дитина плаче за свойом мамом. Не стидався своїх сліз, лем боявся, жебы не виділа тото жена Антося з дітьми. Охватив голову руками и опустив низько, до самої земли. Ту до нього тихенько підійшов пес Азор, положив свою голову йому на коліна і зазирнув до очей так, якби хотів розділити його горе. — Так, Азор, юж ся скінчило наше з тобом полюваня. Памняташ, як ти мені наганяв заяців? Тоди єм застрелив три заяці. Добрий ти пес, Азор, мудрий. Завше знав, як навернути козу назад. Тераз мушу розстатися з тобом, як і зо свойом хыжом. А пес якби тото відчував, притиснув під себе хвіст і пішов до буди. Василь подумав, што Азор знає, што за біда і горе насуваєтся на нас. Підняв голову догори — юж ся ген розвидніло. Треба давати худобі їсти, а виганяти на пасовиско гнеска не буду. Перевірив воза, змастив осі, поставив нашивки. Приготував зерно в мішках — кус пшениці, кус жита, вівса і муки. ище взяв мед, котрий вчера відкачав з уліїв.

Но лем прийшов до хыжи снідати, то прелітат сусід Трохановський і повідат, же Висову юж виселяют, а певно, заран будут в і в нашім селі. Так і ся стало — на сам кермеш Петра і Павла пришли вояки і польска поліція і дали людям дві годинки на зобрання. Василь юж до того був готовий, скоро зібрав вшитко, што можна было забрати до воза, запріг кобилу, дітисків малих висадив на віз, прив’язав корови до воза. Шмарив ярмо на корови та жорна до воза. Потім спустив пса з ланцюга. Пішли до іздебки помолитися і зняти образи, жебы взяти зо собом. * * * Рушили ми в колоні під охороном польских вояків до міста Грибова, де нас мали грузити до вагонів. В тим часі ище не было потяга, то Василь поїхав возом до села по сіно. Коли вернувся, то юж подавали вагони. Коня нам не позволили взяти з собом, то прийшлося його продати знайомому поляку. Три родини: нас, Дідовичів, а також Хиляків і Цицонів погрузили до єдного вагона, а худобу – до другого. Поїзд–товарняк був юж загружений людьми і худобов. Паравоз, заправлений водою, дровами і угльом, вже тяжко дыхав, чекав лем команди. Люди стояли в розчинених дверях вагонів, молилися зі слезами на очах і просили, жебы їх лишили на своїй землиці. Але ніхто тоти молитви не чув. Потяг юж почав рушати, а пес Азор не знаходив собі місця, певно, мав надію же возьмут його з собом, але ся так не стало. Паровоз набирав обертів, а наш Азор летів за ним і гавкав — просився, але надармо. Люди то вшитко виділи і знали, чий то пес. Едни його жаліли, бо не мав більше ґазди, а другі заздрили, бо лишався на рідній землі. І не єден лемко помінявся би з ним місцем. * * * Веце як місяць были зме в дорозі. Потяг час од часу ставав на стаціях, жебы набрати палива і води. А люди в тім часі набирали

воду, годували худобу, доїли корів і збирали дрова. Провезли людей аж до стації Куцовка, що в Кіровоградській області. Там на нас юж чекали воєнні люди в синіх кашкетах із червеними зірками. Погрузили свої речі на вози та поїхали степом – по бездоріжжу до села Спасово. Покля ми їхали, нихто не видів ани єдной смерічки чи навет сосни — тилько верби і тополі. А трависько ту росла по самі пахи. Дивно то було, особливо нам, дітискам. До села привезли шість родин. Дали нам якуси хыжу, так сяк злиплену з глини і накриту солом’яною стріхою — через неї вночі было видно звізди. Без тиждень часу ми ту хыжу підлатали, ту юж можна было ся зігріти і зварити їсти. Добре, же з ми мали кус зерна та свої жорна. Мішок бульби няньо виміняв за польскі злоті, як но з ме проїздили Львівщину. П’єци палили соломом та лободом, бо дров ту не было. Няньо зразу пішов до колгоспу на роботу, а нас, дітей, отправили до школи, але в школі ту было лем на рускій мові. А юж на весну 1946 року пустили чутку, що декому ся вдало вернути назад, домів. Тоди няньо отправив найстаршу дочку Марисю до Львова, жебы дашто вивідала. Тут она нашла мамину рідну сестру Ольгу Кохан, яка юж жила в селі Глинна (нині Пустомити). Они поговорили і згодилися, что Ольга возьме нас до свого мешканя. Тогди мама з малили дітми добиралася товарняками аж до самого Львова, потім до села, де на нас юж чекала наша тета Оля. А тато зо старшим сином Семеном поїхали коровами — добиралися до Глинни більше як півтора місяця. А осінь 1946 року для нашої родини была найтяжчою. Мама мусіла піти в найми, на заробітки до місцевих заможних селян — молотила ціпами зерно, копала бульбу, вибирала бурак. В 1947 році вшыткых почали записувати до колгоспу. Няня зразу забрали на роботу. Та ішчы мусів отдати єдну корову, бо мали з ме дві. Пообіцяли дати якуси хыжу.

Діти ходили пішки до школи, котра была в селі Наварія — то штири кілометри пішки в один бік. Найгірше было взимі, бо не было ся в шо вдіти. А з обутя были тілько кирзаки, і то вельки. А вчитися діти барз хтіли. В колгоспі ішчы заробітку не было, а їсти діти хцут. І мама мусіла знову іти заробляти до місцевих селян, жебы якось перетягнути зиму. Без півтора року няньо робив в колгоспі — там юж была велька ферма, де тримали корови і свині. Няня поставили зав фермою. Няньо потім ся вистарав в колгоспі півхати. До тої хыжи наділили нас земльом — 20 соток. Тераз юж было кус легше. Бо трималисме корову і свиню. Потім Семен та Ярослав лишили школу та поїхали до Львова — поступили в училище при заводі ЛПВРЗ. Там їх одівали, годували і ішчы направляли в вечірну школу. Найстарша сестра Маруся мусила гендлювати кропльом, котру возила до м. Козови Тернопільскої области, бо там было багато наших лемків. Міняла кроплю на цукор, крупу и гречку. А Ольга кінчила в с. Наварії семирічну школу, після чого тіж поїхала до Львова і поступила в профтехучилище легкої промисловости. В той час то був найліпший вихід зі скрути. * * * Помалу-помалу, і наша родина почала давати собі раду і тут. Найвеселіше было, як ми ся збирали до купи на Різдвяні свята. Товгди вся родина юж з’їжджалася до своєї хыжи. Святкували так, як колись вдома, на рідній землі. На столі під. обрусом было сіно, а підлога була вся застелена соломою. Я барз любив спати на соломі коло пеца. Але юж і на столі было всякого їдла. Бо тримали зме корову, а потім ішчы і свиню. Діти юж повиростали, мали освіту, роботу, поженилися — пішло друге покоління. Але як ся збирали часами на свята, то все

згадували як то бивало дома, на Лемківщині. А дома было якнайліпше. Хоч я нич не памнятам, як то было на рідній землі, але з оповідей мами виглядало, же там ми жили в справжнім раю. Юж потім, як ся открили границі і почалася Лемківська «Ватра» в Ждині, то втовды юж попав в своє село Більцарево, в той щасливий куток, про який так багато чув од батьків. І барз мені жаль, што там не чути нашої спувічої мови — і тілько гора Дзелярка стоїт як вічний свідок тої трагедії, яка виділа тот «добровільний» примус нашого переселення в Україну. Така была наша лемківска доля. Доля, яка спіткала вшыткых виселених лемків на схід. А потім верталися на захід, аби быти ближче до польської границі, ближче додому. І багато років жили надією, же колиси вдастся їм вернути назад, домів. Але то была лем надія. Потихіцьку мусіли з тим ся змирити. Бо супроти такого супостата, як комуністичний режим, не мав права стати, бо тя одразу би зрівняли з земльом. Така доля споткала не тілько нашу родину. Майже півмільйона лемків было насильно вивезени зі своїх споконвічних земель на східну Україну. А потім ішчы на весь світ об’явили, же зме лишили свої хыжи і землі «добровільно». А хто не виїхав і котри ся ховали по лісах — таких было майже 30 000 втікачів — вивезли на німецькі колонії, так званы «землі отзисканы». Така то была нам ласка от Польского і Радянского комуністичного режимів. Для обох сторін то была велька вигода. Поляки си звільнили землі от народности лемків-русинів, які с часом могли претендувати на автономію. А СРСР поповнили свою територію безплатном робочом силом, якої їм в тоти часи барз бракувало. Але не в отім річ. Бо і Польща, і СРСР знали і знают, же то было насильне переселення. І за тото пасувало би ся вибачити перед народом і надати

нам повне право пересування по своїй рідній землі Лемківщини. І для каждого лемка-русина, хоцка того, што ся там вродив, має мати дозвіл на безвізовий проїзд, я не повідам юж о дітях, які ся вродили тут в Україні. Таких маме сусідів владномозців, і тут маме своїх Українських, яких не цікавит наша доля. Доля депортованого народу. Доля простого лемка.

ЛЕМКІВСКИЙ КОРІНЬ — The Lemko Root

Там ня мама породили В своїм рідним краю, Оттамаль нас вивезли До чужого краю. Поневіряли ми ся довго По чужині, Натерпілися біди І всякой обіди. Але з ме вижили, І ми ся не дали, Бо ми роду Лемківского, Хоч нам часто повідают, Што ми гілка Україньського народу. То мі ся здає, Що ішчы треба добре подумати, Хто єст яка гілка І з якого походит она роду.

ВІСЛА — The Vistula

Літа так швидко проминули, Як сон вночі. Лишень у пам’яті закарбувались

Останні дні. Це вигнання з домівок рідних Плач і ридання, та прощання – Усе перемішалось з попелом Згорілих хат Разом з слізьми і горем, Розвіяним вітром. Над лемківським полем. Ці дні у пам’яті , Як слово на граніті, Що не можна вирубати, Ані спалити. Це слово – смерті подібне, Вісла! Чорна!

О, ЛЕМКОВИНО! — O, Lemkovyna!

О, рідний Краю мій. Ти незбагненна мрія. Я так до тебе лину, І як матінку-перлину Серцем обійму. О, Боже! Чому спустошені тут села? Чому розібрані хати? Чом не живуть тут люди? Чому? Чому? Чому? Де їхня совість? Чого боятись вже катам? Минуло стільки літ. Пора б вже стати з пепла і хатам.

Ви ж нам зробили стільки зла, Так хоч тепер надію дайте нам І хоч трошечки тепла. 19.01.1995 р.

МІЙ КРАЮ — My Homeland

Що про тебе написати І як довести, Що ти мій єдиний, І що в душі тебе я не залишу? Що тебе я так кохаю, Мій рідний краю, І хоч далеко я живу на чужині – Твоя розмова й спів Неначе музика мені. О, краю мій співучий, Чом не з тобою я живу? Може тому тепер Я такий засмучений? 2.02.1996 р.

ВІДВІДИНИ СЕЛА ЯСЮНКА — A Visit to the Village of Yasyunka

Наша перша Ватра в Ждині припала на 20 липня 1990 року (то вже був восьмий фестиваль). Звістка про те, що і ми, лемки зо Львова, зможемо туди попасти, швидко облетіла всі західні регіони, викликаючи радість в серцях. Одразу ж почалися масові збори наших співвітчизників — ми нарешті їхали на свою землю, на «Лемківську Ватру»!!! Звичайно, та звістка не залишила байдужою і нашу родину. А найбільше радів мій тесть Швед Тимофій, що походить зі села Ясюнка. Його сестра з чоловіком жила недалеко, в селі Воловец, в діти їхні — в м. Горлиці. Вирішили ми їхати своїм авто, щоб до Ватри ще встигнути відвідати родину і потрапити в село Ясюнка, де колись проживали батьки моєї дружини Ольги. І от нарешті ми, сповнені радістю, приїхали в рідне село… Але не було там ніякого села, тілько трави по пояс і колючі верболози. В цілому селі лишилася тільки одне дерево — то була липа, яку колись посадив біля своєї хати батько Ольги. Тесть розказував, що колись під тим деревом стояла фігурка Божої Матері. Заведено так було в селі — на кожному подвір’ї ставити хрест або фігурку святих. То був оберіг для родини, дому і полів. Нашого оберегу вже під деревом не було… Коли я побачив пустку на місті села, то зрозумів, як тяжко моєму тестю, як тяжко всім виселеним лемкам дивитися на то, що сталося, і згадувати минуле. А батько наш не витримав і гарячі сльози потекли по обличчю. Так і стояв він під тим могучим деревом, яке сам колись посадив, і згадував минуле. Потім тесть показав, де колись стояла його хата, де була стайня і стодола. Пішли і на те місце, де колись жили Романчуки — звідси він взяв собі за дружину Єву.

Єдине, що залишилося від села Ясюнка: стовбур липи, яка впала після смерті батька Тимофія Шведа. На фото дочки Тимофія Ольга (сидить) з внучкою та Люба з дітьми. 2001 р.

Були ми і на цвинтарі, бачили похилені, а то і зовсім розвалені хрести на могилах, пробували пробратися через кропиву і бур’ян, які повиростали вище голови. Страшно було бачити таким запущеним те місце, де з діда-прадіда спочивали наші предки. Тільки липка лишилася. Зі всього села тільки одна липка. І стояла вона до тих пір, поки був живий наш батько. В той рік, коли він помер, дерево впало — тепер і його нема.

В НАШІМ КРАЮ — In Our Homeland

Там трави пахучі, Там землі може не такі і родючі, Зате гори високі І ялички могучі. Кринички джерельні

Прозорі та чисті, Потічки і річки Бурхливі і грізні. То ж нарід руснаків Із давніх-давен Ту землю плекав, Орав він, і сіяв, і жав. Кохав, бо то батьківський край Любив, бо то власність нащадків його. Бо ми ж його діти Нащадки Бескидів, Продовження роду свого. 17.04.1995 р.

ПОВІР МІ, БРАТЕ! — Believe Me, Brother!

Чом тя серце так болит, дорогий краяне? Ой болит ня, болит, за полем і лісом, За свойом родином Болит, та не в’яне. Бо чує моє серденько, Же буде ішчы рідна земелька нас годувати. Як в сні я то вижу, Же ішчы будут тут хыжи стояти. А наши внуки і правнуки По стежках літати. А ми до глибокой старости Рідним повітрям дыхати. Повір мі, брате, Бо так ся мі хоче Того дня дочекати.

ВІДВІДИНИ РІДНОГО СЕЛА БІЛЬЦАРЕВА — A Visit to the Native Village of Bilcareva

З того часу, як почали проводити щорічні «Лемківські Ватри» в Ждині, ми не пропускали ні одної поїздки. Для мене, та і для всієї нашої сім’ї то була по-справжньому велика подія, то було щось очікуване, значне і без сумніву обов’язкове. З кожною мандрівкою я все більше і більше пізнавав свою Лемківщину. Дуже багато чув за своє село Більцареву і про довколишні місця від батьків, братів і сестер. І коли перший раз туди поїхав, то просто не міг налюбуватися тою красою, тими захоплюючими краєвидами. Виглядало так, ніби село спускалося з великої гори Дзерлянки і тянулося до бурхливого потічка Біла, а з другої сторони впиралося в іще одну гору Дів. Хату я знайшов легко. Мій старший брат Семен уже був тут кілька років тому і дав мені чіткі вказівки. Крім того, наша хата була єдиною мурованою на ціле село. А зовсім недалеко стояла церква Св. Дмитра. Біля хати стояла стодола, а трохи нижче, біля старої дороги, дзюркотів потічок. Підійшли ми до церкви, але двері були закриті, то ж ми помолилися надворі. І я безпомилково знайшов дорогу до своєї хати так, ніби ходив по ній не перший раз. Колись справа жили сусіди Трухановські, а зліва родичі Мадзеляни. Знаєте, хата яка була, така і зосталася, нічого не змінилося. Навіть вікна в іздебці були забиті татовими дошками — їх так ніхто і не зняв. Хоча з того часу, як нас депортували, пройшло майже 40 років… Зустріли нас двоє старших людей, запросили до хати і ми розговорилися. Виявилось, що колись і вони були виселені із Кам’янкоБузького району Львівської області. Жінка була дуже рада нас бачити і в хаті ми перейшли з польської на українську мову. І я спитав, чому

вікна ще забиті дошками? А вона відповіла, що думає, може колись ми вернемося назад, до рідної домівки. Якби ж то було так просто… І так після кожної поїздки на «Ватру» ми намагалися завітати і в рідне село, помолитися перед церквою (двері там були закриті завжди). Потім зауважили, що помінявся господар хати — тепер там жив племінник господині. І зразу по ньому було видно, що то твердий поляк, який при зустрічі дивився на нас зверхньо. Розвалив він татову стодолу і побудував там стайню. Тепер ми вже не заходили до хати, тільки дивилися на неї здалеку, стоячи біля потічка, який вже зовсім обмілів і був схожий на невеликий рівчак. Прямували до церкви, де мене колись охрестили — тепер в тій церкві католицький костел. Через решітку ми бачили, що старий іконостас ще стояв, хоча і був присунутий майже до самої стіні. А деякі старовинні, наші ікони, здається, були недавно відреставровані. Останній раз я побував у своєму селі в 2011 році завдяки отцюмонаху Якову із родини Мадзелянів. Саме він подарував нам можливість іще раз помолитися біля церкви, ще раз побачити хату і помилуватися селом. Того ж року з отцем Яковом ми відвідали і сусіднє село Фльоринку. З нами були брати Петро і Микола Жиличі, які вперше в житті побували в рідному місці, в селі своїх батьків. Ми пішли на старий цвинтар, який заріс високими травами і бур’янами, помолилися біля церкви Св. Архангела Михаїла. Дай Бог, щоб то були не останні наші відвідини.

РІДНА БІЛЬЦАРЕВА! — Native Bilcareva!

Більцарево, Більцарево, Рідне моє село. Цне мі ся за тобом, Бо за рідним домом. Цне мі ся за Вами,

За горами, за лісами, За Золярком підсміхненом, Та за Дівом нахмуреним. Ой! Як цне мі ся за вами. Розбурили наші гнізда, Розігнали геть по цілім світі. Тераз лем на Ватрі Можем ся видіти. Просме, мольмеся до Бога, Мусит правда быти. Треба Ватрі быти В каждім селі, В каждій хыжі: І в Чертіжнім, і в Висовій, І в Поляні, і в Ясюнці, Липні, Радоцині, Але й тіж на Україні.

ВАТРА — The Vatra Bonfire

Вогонь, що в серці Лемка загоряє – То Ватра в Ждині. А її відгомін чути По нашій Лемківщині. Приїжджають і з заходу, і зі сходу, І навіть з-за океану, Щоб почути рідну мову, Вже забуту нами. Щоб почути пісні і музики, Поділитися думками, Щоб разом піти

Перший ряд: Володимир Шуркало та академік Микола Мушинка. В другому ряду Ігор Дідович з дружиною Ольгою. Ждиня, 2012. Фото В. Солинка

На наші села спустошілі. На цвинтар і на могили, Щоб дитинство пригадати, Співаночки поспівати. І так — три дні Палає Ватра в Ждині, А по ватрі в серці лемка Вогонь горить щоднини.

ЛЕМКО — A Lemko

Хіба краща є за тебе, Лемковино? Може й є, хіба що я не знаю.

Ні за небом, Ні за морем, Ні за океаном Нема кращої за тебе, Лемковином званом. Тут ліси й потоки, Гори і долини Тут лемківський говір, Точений віками. Зберігали край свій Від ворожої навали, Як усі слов’яни. Не одні хотіли Нас під себе взяти, І поляки, і мадяри, І навіть австріяки. Так точилось тисяч літ, Поки совєти і поляки Нас повиганяли в світ. Але як би не старались, Все одно ми, лемки, Зісталися лемками. Бо зламати лемка трудно, Як сталь голими руками. 2.04.1995 р.

ЯКЕ ТО ЩАСТЯ — What Happiness

Яке то щастя Напитися води З студеной студенки.

Переходити босими ногами Тоти потічки. А обмитися водом з потічка? А но лем посмотриш догори На тоті ялички, То серце аж мліє І барз ся жалує, Што не є всіх селів І мало хто жиє. Але што би ся не стало І што би не было, Гортуймося, лемки, Тримаймося купи, Хоцка нас мало зостало.

Ми гості на своїй рідній Лемківщині. Ватра в Ждині, 2004 р.

ВЕСНОЮ — In Springtime

Коли збирав я квіти В горах навесні, Обмиті криштальною росою Знов на серці радісно мені. А коли співали пісню солов’ї, То щастю не було межі. В цю пісню закохався змалку я, Бо в горах зачав я своє життя. То ж гори, квіти, пісня І навіть камінь — То моє життя. Бо гени, корінь, Заложені віками. Усе іще живе, Хоч сивина на скронях – Я серцем і душею, Чарівна Лемківщино, Завжди з тобою. 7.04.1996 р.

І ЗНОВУ СПОГАДИ — And Again, Memories

До цього часу я побував вже в багатьох навколишніх селах. Як вже казав, був в селі Фльоринка, звідки походить мій батько Дідович Василь. Був і в Чертіжному, звідти моя мама, що з родини Міхневичів. В свій час відвідав села Богуша, Ізби, Чорна. Колись їздили і в село Брунари, звідки походять родини Кузьмичів і Воргачів, які зараз проживають в Пустомитах. Як Володимир Воргач, а також Анна і Тимофій Кузьмичі вперше зібралися на Ватру, я зразу відвіз їх у рідне село. Хоч ми і знали, що хата В. Воргача ще стоїть, ми не змогли її знайти. А дому Кузьмичів нема — лишилася тільки одна пивниця. Але все одно я був радий, що їм вдалося походити по рідній землі, побачити рідні місця. А в село Чертіжне ми їздили разом з двоюрідним братом Сильвестром Мадзеляном. Там лишився тільки цвинтар, огороджений живим плотом. Чисто було на кладовищі, бо кожного року там прибирала родина Мадзелянів. На тому місці, де колись була церква, лишився лиш похилений старий хрест з розп’яттям. Трохи згодом Мадзеляни поставили там новий хрест. На той час в селі були зроблені і мисливські угіддя. Видно було Чертіжне. Місце, де стояла церква огороджену територію, де вирощу- св. Архангела Михаїла. Справа Ігор Дідович приголубив свою землячку вали картоплю і буряки.

СПОГАДИ — Memories (for Sylvester Madzelian)

(присвячується Сильвестру Мадзеляну) Пам’ятаєш, Як вітер трави колихав, Коли у лісі ти гриби збирав, Як ти в потічку, Де були крутії береги, Шукав між каменем пструги, Як пас корови і ягнята. Ти часто слухав пісню солов’їну. І сам співав Про нашу рідну Лемківщину. Ця пісня, сонечком пригріта, І на повні груди Неслась у височінь Карпат, Немов із клітки Пташка виліта. Твоє дитинство, що було щасливим, Бо ти за пам’яті пізнав Прекрасну Лемковину. Ти подих відчував її На кожнім кроці. Чи на луках, чи в горах, чи в долині. А я? В дитинстві Лемковину бачив, Неначе в казці, Лише у маминих словах І в своїх снах. А коли випала можливість Зустрітись наяву,

Мені на серці тяжко стало, Так, ніби перед нею я в боргу. 20.01.1995 р.

ПАМ’ЯТЬ — Memory

На старість День стає коротшим, А ніч Стає ще довшою. Тоді не раз Я серед ночі Думками лину На рідну Лемковину. Я не забув, Я пам’ятаю Розмову мамину й свою Про край, Про хату І про природну лемківську красу, Та про ліси, Що їх саджали Ще пра-пра-прадіди, діди. Про ту прекрасну Нашу рідну Лемківщину, Хіба ж забути можна? Та ні! Я пам’ятати буду аж до згину. 8.04.1996 р.

ОЖИНОВЕ ПОЛЕ — The Blackberry Field

Проминули літа… На голові сивина, А я все пам’ятаю, Де рідна хата моя. А тепер там, де була хата моя, Ожинове поле, Де дитинство моє — Там ожинове поле. Чом стоїш переді мною Так багато літ, Немов колючий дріт? Розступися, Ожинове поле, Помолитися хочу Рідному порогу, Де ходили босі ноги. Розступися! Дай пройти І на коліна впасти, Щоб грудочку землі узяти. 20.01.1996 р.

ЖУРБА — Sorrow

В краю прекраснім, Лемківщині, На скелястій вершині Стоять на сторожі Смереки й ялини. Смереки, що перші до сонця, До вітру, до зливи Стоять непокірні, Стоять гордовиті. Стоять!

Та журбою покриті. Стоять! Немов через них пройшов льодовик. Що сталося з вами, Мої рідні смереки й ялини? Почувся голос людський із долини. 25.05.1996 р.

А ХТО Ж ВИНУВАТИЙ? — And Who Is to Blame?

Прокидаюся рано – До мене всміхнеться Моя Лемківщина. Над потічком Піднімалася мряка. І сонце з-за гір Посміхнулось невинно. Смереки й ялиці Стоять заворожені. Любуємось разом, Наче закохані, Бо закохалися в край свій єдиний. Тут вітер так ніжно Пройшовся по кронах. Напевно хотів нас спитати Чому ми в розлуці? Чому розлетілись по світу Усі наші діти? Бо край наш рідний І земля наша мати Не в змозі так довго чекати. Але не спитав. А хто ж винуватий?

ВІДВІДИНИ СЕЛА РАДОЦИНА — A Visit to the Village of Radotsyna

Село Радоцина розташоване біля самого кордону із Словацькою республікою — приблизно дев’ять кілометрів від Ватряного поля в Ждині. На час наших перших відвідин в селі стояла тільки будова (де колись була школа), а гуралі тримали там вівці і корови. Село було спустошене, лиш де-не-де виднілася купа каміння і склепіння старих пивниць. Тяжко було на то дивитися. Цвинтар також захаращений, зарослий кропивою, верболозом і колючою ожиною. Пам’ятники і фігурки на могилах попадали. А маленька капличка, що знаходиться недалеко від православної церкви по дорозі, як іти на цвинтар, ледве трималася купи. Отаку картину побачили вихідці з села, що тепер проживають в Пустомитах — сумно було, і гірко. Хочу сказати, що до Радоцини ми потрапили завдяки роботі товариства «Лемківщина» Львівської області та Пустомитівському осередку, які на той час очолювали Андрій Барна та Ольга Гудзовська. Саме вони стали організаторами перших поїздок на Лемківську Ватру. Потім весь тягар поїздок до Ждині ліг на плечі Андрія Барни та Ольги Дідович. Саме вони постаралися, щоб люди могли нарешті побачити рідні землі, по яких не ступали майже 50 років. Згодом на засіданні лемків у Пустомитах Андрій Барна та Володимир Шуркало вирішили організувати ще одну поїздку в село Радоцину, щоб вичистити цвинтар, впорядкувати могили, відновити пам’ятні споруди і відреставрувати капличку. Так і зробили. А після того, як цвинтар був приведений до порядку, отець Анатолій Дуда відправив Службу Божу і молебень за померлих. З того часу радоциняни відвідували своє село. Дуже велику допомогу у впорядкуванні цвинтаря надавав лісничий зі села Святкове Болеслав Баволяк, людина винятково добра та безкорислива. Саме

завдяки його старанням був обгороджений цвинтар і час від часу упорядковувались могили та вся територія.

ПЕРША ЗУСТРІЧ З РАДОЦИНОЮ — First Meeting with Radotsyna

Лише на указці — Дерев’яній табличці Село Радоцина стоїть. Ще хрест при дорозі, Якому сто років минуло, Старенької школи лиш мури Стоять тут похмуро. А цвинтар заріс Кропивою, хащами, Хрести похилились, Могили вже стали горбками. Капличка без даху Стоїть однобока, Криничка джерельна Вже не така глибока. Аж тепер, Коли з’явилась змога, «Отче наш» помолити Біля отчого порога. А як на могилах своїх предків Службу Божу співали, То в людей на очах Сльози горя і радості стали. Напевно, і Душі легко зітхнули, Бо земний, погрішний тягар Зі своїх плеч стрихонули. Бо враз цвіт появився

На яблуні й груші. А Душі, як пташки, раділи, Співали разом з нами Біля могили. І нам легше стало, Бо давно вже були В боргу перед ними. 18.07.1995 р.

ДО РІДНОГО ДОМУ! — To the Native Home!

(Присвячується Андрію Барні, його першій зустрічі з Радоциною) По рідній Радоцині, По стежині Біжу босоніж До рідного дому, До свого порога. Біжу і спішу, спотикаюсь, До болю очей я вдивляюсь… Не бачу я хати, Не бачу я дому — Лиш груди каміння лежать. Тут все заросло кропивою, хащами, Те місце, де жили з батьками. А сльози з розпуки Течуть без упину На батьківську хату, Немов домовину. 6.02.1996 р.

ЗУСТРІЧ ПЕРША — First Meeting (after 50 years)

(через 50 років) Несут ноги Лемка старого, Несут го, як на крилах До дому свойого. Почекайте! Не спіштеся, ноги — Тут была студенка, Напив бы м ся води. Не нашов студенки, Лем мваку, Стоптану уцями. Не напився води, Лем лице умивав слезами. Обернувся! Та й пішов напросто, Без поле, Без кряки До свої хыжи, З котрой вигнали поляки. Не нашов і хыжи, Лем знаки По старій памняти. То й сів на камені Напросто порога, Взяв до рук землячки… Затряслися плечи І слези потекли в небога. Кед став,

То пішов, плачучи Поволи-поволи, Бо не мав юж сили, Та влеклися ноги. 20.10.1996 р.

МІЙ ТИ КРАЮ, ЛЕМКОВИНО! — My Homeland, Lemkovyna!

Мій ти краю, Лемковино, Земле благодатна, Чом страждаєш Так безвинно?– Нас від тебе відірвали, Як дітей від мами. Невже будем у цім світі Вічно сиротами? Невже, Мамо, Поміж нами Та й на буде кладки? Щоб могли ми із Тобою Співати колядки? З тобою ми нині, Всі діти в одній родині В нашій рідній Лемковині. 30.01.1996 р.

СТВОРЕННЯ ЛЕМКІВСЬКОГО ХОРУ «РАДОЦИНА» — The Founding of the Lemko Choir “Radotsyna”

Після перших поїздок на лемківську «Ватру» в Ждиню та відвідин своїх рідних домівок всі ми почали думати про те, що любити свою Вітчизну, вшановувати її можна і тут, в Україні. Чому Фестиваль лемківської пісні не може проводитися на українських землях? Пора вже просинатися, та ж помалу починає пропадати наша співуча мова, говірка і прекрасні пісні. З іншого боку, далеко не кожна людина зі старшого покоління має здоров’я їхати на «Ватру» аж до Польщі. А в кого іще, як не в цих старших людей, живе пам’ять про справжню лемківську говірку, народні пісні, звичаї, обряди і історію рідного краю? Тоді ми порадилися разом з п. Володимиром Шуркалом та п. Володимиром Воргачем, директором будинку культури № 2 в м. Пустомитах, що ми повинні щось зробити. Тоді і вирішили організувати Лемківських хор. Для початку потрібно було знайти керівника та зібрати групу співочих людей (добре, що лемки — співочий народ…). Свою згоду стати керівником хору дав п. Б. Мартиновський, тодішній директор музичної школи. Тепер нам залишилось знайти людей, які бажали б співати. Пошуки велися не тільки в Пустомитах, а й у довколишніх селах. Певно, що не буду описувати всі деталі організації хорового колективу, скажу лише, що справа виявилась не такою вже і легкою. Ми з п. В. Шуркалом возили людей зі всього району, включаючи Семенівку, Щирець, Лісневичі, Містки і навіть Липники. Диригент п. Б. Мартиновський жив у Львові. Були моменти, коли ми сумнівалися, інколи просто не вірилося, що з того зібраного непрофесійного колективу може вийти якийсь хор, а вийшов такий, який тепер виконує лемківські пісні неперевершено.

Лемківський хор «Радоцина». Художній керівник Любомир Грицевич

Згодом до нашого хорового колективу приєдналось тріо талановитих бандуристок: то була вчителька музики п. Наталя Фурман, а також дві її учениці — Оля Дуліба та Руслана Ткач. Дуже вагомий вклад у розвиток хору внесла родина Добровольських, а саме п. Марія та її брат Федір. Марія взяла на себе обов’язок виступати в роді ведучої хору.Вона одягала мамине святкове лемківське вбрання (привезене ще з рідного краю) — воно притягувало погляди глядачів, неначе справжній магніт. А коли почала вести програму рідною мовою, та ще й з власними віршами… ніхто вже не сумнівався, що Лемківський хор в Пустомитах є і буде неперевершеним. Хочу сказати, що майже всім ми завдячуємо п. Б.Мартиновському, його професіоналізму, ангельській терпимості та неабиякій наполегливості. Вже через рік наш хор «Радоцина» виступав на «Лемківській Ватрі» у с. Ждиня, де лиш підтвердив своє звання прекрасного співочого колективу.

На сьогоднішній день Лемківський хор «Радоцина» співає під керівництвом диригента Любомира Грицевича і вважається народним хором України. Хочу сказати, що колектив завжди одержує запрошення на всі важливі свята, включаючи і «Ватру». Саме так наші мрії почали збуватися… А разом з тим в різних куточках України почали виникати власні фестивалі лемківської пісні.

ДВА ЛЕМКИ — Two Lemkos

Ми ся давно знали, Але же з ми лемки – Ми ся з Тобом Товгди не признали. Жаль ми тепер За втраченим часом, Бо з ме барз стратили Мову і говірку нашу. А кілько наших лемків Ся зменшило… Бо молодих юж не є, А старих барз померло. Кто нам верни тоти часи? Ніхто! Ани Пан Біг! То спішме ся! То робме дашто! Жебы не пропали надаремно Хоцка теперішні часи. Одновляйме ту говірку нашу, Спів лемківський. І несме то до людей, Як єгомость Святу чашу.

Ватра в Монастириськах. Зустріч з поетом Степаном Возняком (родом з Більцареви). Фото В. Солинка

В трудни часи Ми ся, лемки, об’єднайме, І кличме вшыткых: Ходте до нас, лемки, Бо ми ваши. Жебы по нас ся не стало, Як ся звідат правнук діда: Хто то таки лемки? Хоцка дідо забыл, Але відповісти мусів: — А, сину… То певно было таке плем’я, Як плем’я індусів. 28.06.1995 р.

МИ ЗНОВУ РАЗОМ — We Are Together Again

Шановні державнії мужі, Не робім межі. Бо лемки і поляки Не були ворогами. Тому ми просим Вас Верніть нам Лемківщину, Бо ми не хочем Бути сиротами. І знову Ватра запалала У лемківськім краю. То ж зашумлять ліси, Радістю бурлитимуть потоки. Знову пісні та музики Серце будуть рвати на куски. А на душі піднесення, Бо радісно стає. Але й смуток теж бере… Чому так мало часу Палає Ватра На рідній Лемківській землі? Чому відірвані від свого краю? Чому? До цього часу я не знаю. Невже не можна зрозуміти? Як дерево зрубати молоде, То корінь же все рівно зостає. А корінь – то є сила. Він знову паростком стає. То ж може Ватра наша —

То паросток, Якого відблиск пламені По всьому світі виграє. То ж хай палає Ватра Не тільки в Ждині, Але й на Україні, Щоб відблиск пламені сіяв Іще сильніше. Щоб нарешті зрозуміли Усі державнії мужі, Що паросток із кореня Вже деревом стає.

ДЗВОНИ ЛЕМКІВЩИНИ — The Bells of Lemkivshchyna

Щоб знали всі, Що у Львові церква є, А у Тернополі — Дзвін Лемківський б’є. Нехай відгомін дзвону Буде чути на весь світ, Нехай же знають люди, Що то лемківський зліт. В душі і серці лемка Відгомін дзвону відіб’ється. Нехай ж летить й до серця Лемківщини, Через гори, річки і долини, Аж до Ватри в Ждині. Бо ж це відлуння — То крик душі, Це пережиті муки і страждання,

Це з рідної землі зігнання. Нехай же дзвін Іще сильніше б’є, Щоб знали всі, Що лемко витерпів! Що лемко був і є! 11.03.1995 р.

КЕРМЕШ В ЗИНДРАНОВІЙ — The Kermesh Feast in Zyndranowa

Кермеш в Зиндарновій То є штоси надзвичайне, Чисто в лемківському дусі. Кед заграли ту музики – Танцювати мусів. А співанок ся наслухав… Што без ціле жытя Я си так не слухав. І поважний газда Федор Гоч Мав промови На лемківській мові. Ніхто ся не встидав Бесідувати по-лемківськи, Як то часто быват В нашім товаристві львівськім. На кермеші были гості З вшыткых сторін – Від Києва до Легниці. Вміют лемки газдувати, Вміют ся бавити,

Але вміют І свій корінь шанувати. Так нам треба, лемки. Є нам з кого примір брати. 28.06.1995 р.

О ГОРИ НАШИ, ГОРИ — O Our Mountains, Mountains

Зоставайте здорови, Наши рідні гори. Тяжко буде без вас жыти, Хоцка зме лишили вас По не з свої воли. Але в часі, Як ся встріли, То з ме зрозуміли, Што оно таке — щестя. Щестя — то повітря рідне, То водичка із студенки, Дає довше жытя. Так сой сіджу під ялівцем, Смотрюся, як за гори Сонце сідат. І так мі жаль Серце стискат. Чом не можу разом з сонцем Ту осісти? О, Гори наши, Гори, Як нам тяжко жыти Без вас было. Бо з ме вас любыли, І за вами барз тужили.

Але в серці тепляться надії, Што будемо іще разом, І ся збудут наши мрії. О Гори! Наши Гори. 2.01.1995 р.

ЯЛИЧКИ — Fir Trees (a song)

(пісня) У горах Карпатах, У горах Бескидах, Де ростуть ялички – Ми край свій лишили. Приспів: Ялички, ялички, Ви вічно зелені. Студенки, потічки Ви завжди студені. Хоч ми й залишили Ті круті стежини, У горах високих І старі хыжини. Приспів. Ті старі хыжини, І няньове поле, А мамині руки Ніяк не забути. Приспів.

Ніяк не забути Той час розставаня, Ту розпач розлуки І наше вигнаня. Приспів. О, Боже наш милий, Так дай нам надію, Верни Лемківщину, Здійсни нашу мрію. Приспів.

ОЙ ВИ КВІТИ ЧАРІВНІ — Oh You Enchanting Flowers (a song)

(пісня) Ростуть у горах Квіти чарівні, І на них перлини В ранковій росі. Приспів: Ой ви квіти, квіти чарівні, Ой ви дивовижні квіти, Як вас не любити, Ви ж на лемківській землі. Чарують око красотою, Знімають біль з душі, Покритою давно журбою, До чого ж квіти чарівні. Приспів.

Колись в дитинстві, А тепер у сні Завжди збираю квіти, Квіти чарівні. Приспів. Чи серед ночі, Чи в тумані, Я завжди знайду Свою квітку чарівну. Приспів. Полонини й гори, І ці квіти чарівні Пам’ятати буду, Поки я живу. Приспів.

ЛЕЛЕКИ — Storks

Лелеки, лелеки, Не летіть далеко Від старої хати, Від свого гнізда. Прилітайте знову Ранньою весною. Я буду чекати Вас біля старої хати.

Ой та прилетіли Лелеки й лелечата. Та не вийшла їх стрічати Та старенька мати. Політали, покружляли, Сумну пісню заклекотали, Й полетіли шукати, Щоб нове гніздо обрати. Пам’ятайте, люди добрі, Не минайте хати, Де колись родила вас А тепер старенька мати.

СТАРА ХЫЖА — The Old House

Стара хыжо деревляна, Чом ти навстіж отворена зрана? Гей-й-й-й, Бо лишили нас няньове, Мене і своє поле. О-о-о, Лемківський край, Гей-й-й, О, Лемківський край. Пришов жовнір серед ночі, Та й повезли світ за очі, Гей-й-й, Їх вивезли в степ широкий, Де росте бур’ян й полин високий,

У-у-у совєтский край, Гей-й-й, У совєтский край. До роботи заганяли, Де платили трудоднями, Гей-й-й. Назад домів не пускали У-у-у Лемківський край, Гей-й-й, У Лемківський край. Стара хыжа деревляна, Юж не чекат маму й няня, Гей-й-й, Бо юш давно розібрана, Лем на місці попіл, яма, О-о-о, Лемківський край, Гей-й-й, О, Лемківський край. Тераз мольмеся до Бога, Бо єдна у нас дорога У-у-у Лемківський край, Гей-й-й, У Лемківський край.

ЛЕМКІВСЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ — The Lemko Church in Ukraine

Дуже значною та великою подією для нас, лемків в Україні, стало створення та розбудова першої Лемківської церкви в Шевченківськім гаю у Львові. Це сталося 7 квітня 1991 року, коли Блаженний Мирослав Іван кардинал Любачівський та архієпископ Володимир Стернюк у присутності великої кількості духовних та віруючих освятили місце під забудову церкви. Завдяки наполегливості тодішнього голови правління ФДЛ п. Івана Красовського та директора музею п. Борислава Рибака, а також всього комітету будівництво церкви набрало швидкого темпу. Ясна річ, що то потребувало значних коштів. Без спонсорів та значних пожертв парафіян обійтися було неможливо. І вже 13 вересня 1992 року єпископ Филимон Курчаба освятив новозбудовану церкву Святих Володимира і Ольги. Парохом затвердили о. Анатолія Дуду з м. Монастириська, вихідця з лемківської родини, що проживала в с. Криниця. На цьому урочистому заході — освяченні церкви — були присутні тисячі прихожан з усіх куточків України, а також Польщі, Канади і Америки. Для нас, лемків, то було надзвичайне свято, де ми змогли почути задушевну та змістовну проповідь на рідній, лемківській мові. Варто відзначити, що новозбудована Лемківська церква була копією церкви в селі Котань, колишнього Ясельського повіту. Великий вклад зробили Дмитро Солинка і родина Сухорських. Всі вони займалися художнім оформленням іконостаса. Наша Лемківська церква Святих Володимира та Ольги швидко стала центром не тільки духовного, але й культурного, і національного життя депортованих лемків. Наша святиня є значною не тільки в Україні, але й далеко за її межами. 23 вересня 2012 року відзначили 20-річний ювілей нашої церковці. То було велике, урочисте свято, особливо для тих прихожан,

Отець-настоятель Анатолій Дуда, Голова СФУЛО Софія Федина, Голова Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Степан Майкович після Служби Божої у Лемківській церкві у Львові. 2012-й рік. Фото Віктора Солинка

які від початку освячення протоптували стежку разом з парохом о. Анатолієм Дудою. Наш отець — то істинний патріот, християнин, священик та сіяч лемківської культури. Саме він навчає нас бути чесними, вірними Богу, та дотримуватись старих традицій, які здавна існували на Лемківщині. О. Анатолій береже нашу мову, нашу пісню. 20 років… А здається, що зовсім недавно було освячення церкви. Ці роки пролетіли, як один день. І зовсім нелегка праця нашого о. Дуди. Два рази в місяць йому доводиться добиратися до нашої церкви з рідного міста Монастириська, а то майже 600 км. Літо чи зима, спека чи дощ — він завжди з нами на Службі Божій у рідній Лемківській церковці у Львові. Ми дуже щасливі, що він у нас є. Бо

Кермеш у Лемківській церкві у Львові, 2012. Отець Анатолій Дуда вітає свого гостя, отця Сергія Ковальчука. На другому плані Ігод Дідович тримає хрест. Фото Віктора Солинка

лиш біля нього ми відчуваємо себе тими, ким повинні бути, згадуємо те, чого вчили нас батьки. Тут нас єднає молитва, лемківське слово, прекрасна пісня і гаряча любов до рідного краю. В нашій церкві ніхто не робить різниці між конфесіями. Тут ми — велика лемківська родина. Чи в горі, чи в радості, ми завжди ділимося та підтримуємо одне одного. Наш єгомость не тільки сіяч лемківського слова і культури, але й розбудови. Немає ніяких сумнівів, що саме з його подачі була організована Лемківська «Ватра» тут, в Україні, в Монастириськах. Зараз там цілий музейний комплекс, присвячений Лемківщині, збудована капличка і криничка, поставлений дзвін. Тепер почалося будівництво лемківських дерев’яних церков в м. Іван-Франківську та м. Тернополі.

І все це — беззаперечний результат важкої і наполегливої праці о. Анатолія. Не хоче він, щоб померла наша мова, культура і пісня. Бо, як кажуть, легше загубити, ніж потім знайти; легше валити, ніж будувати. Оце маємо ми яскравий приклад того, що робилося і робиться в нас, в Україні. Наш отець дуже добре робить, що береже нашу культуру і традиції, що не дає загубитися тому, що було закладено в наші гени, що перейшло нам у спадок від дідів та прадідів. Бо без рідної мови ти вже не лемко. Ясна річ, людина може знати багато іноземних мов, але лиш одну, свою рідну, не має права забути. То ж шануймо батьківське слово, бо воно наше, рідне. А якщо забули, то давайте вчитись заново бесідувати, гварити, гадати…

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ГАЙ — Shevchenko Grove

Як я іду по тим Гаю Мі ся здає, же я іду Гори селом в своїм Краю. Стоят хыжи деревляни, На них дахи соломяни, Роснут ту ялиці, буки і явори, І потічок тече… А в тим Гаю Пташки сой співают По-нашому, лемківському. А в неділю рано Вшыткы лемки-прихожани Православни, греко-католики Ідут до церкви ся молити. А в церковці так багато люда, Бо то править Службу Наш єгомосць Дуда.

Іван Красовський. Фото В. Максимовича (США).

Ту ся чує, як то співат Наш лемківських хор, І бесіда рідна, і фольклор, Як ся світять лиця наші, Бо то чиста правда. Тілько того щастя нашого З вами, Што такого єгомостя маме. Незалежно від конфесій Вшыткы лемки ся єднаме. Шчыра дяка пану Красівському, Його серцю лемківському Што ся йому дало Церкву збудувати І нас, лемків, об’єднати. 05.03.1995 р.

ХРИСТОС ВОСКРЕС! — Christ Is Risen!

І воскресає наша Лемківщина. Хіба не вірите мені? То ж подивіться навкруги. Тут церква наша, Тут нарід наш зібрався, Навколо церкви, Щоб святкувати Воскресіння Христове і наше. Ця церква, яка нас любить, Шанує, береже й голубить. Тут місце, де проростає Наша рідна мова. Тут можна пригадати

Свій край, ліси і гай. Це місце, де можна Себе відчути Тим, хто ти насправді є. Тому я низько Кланяюся Вам, Пане Красовський І отче Дудо За той кусочок Лемківщини, Якого так не вистачало нам. Так дай вам Бог здоров’я На многії літа, Щоб ми завжди були разом з Вами, А ви також і з нами. Христос Воскрес! І Лемківщина Воскресне! Ми віримо у це! 1997 р.

МОЛИТВА — A Prayer

О Ісусе милий! О Матінко Божа! Змилуйся над нами. За що ми провинили, Що з рідної землі зігнали? О Боже! Добав їм розуму, Нехай признаються І нехай покаються, Що насильно нас

Отець Анатолій Дуда в Лемківському храмі у Львові. На другому плані справа Марія Хомик, дружина відомого лемківського поета Василя Хомика. Фото В. Максимовича (США). 2013

Вигнали вони. О Боже! Тоді прости їх, І ми їх простимо. Нехай дадуть можливість Вернутися назад. Щоб відродити Лемківщину, Щоб рід наш, лемківський, Не згинув. Щоб спів лемківський линув Поміж гори до небес. Щоб в церковці нашій ся молити, І говірку нашу відновити, Вже забуту нами. Поможи нам, Боже! 17.04.1995 р.

СПОГАДИ СЕСТРИ ОЛЬГИ — Memories of Sister Olha

Про себе Я. Ілляш Ольга Василівна (дівоче прізвище Дідович), народилася в селі Більцареві Новосандецького повіту в 1936 році. Батько — Василь Дідович, а мати — Антоніна з родини Міхневичів, що в Чертіжному. Коли батькові було дев’ять років, помер його тато, після чого його виховував наш прадід, Михав Трохановський, що проживав в селі Більцареві. Саме в цьому селі мій батько оженився. Тут народилися і ми, шестеро діток (одне дитя померло). Вже в 1945 році нас вивезли в Україну, в Кіровоградську область. Там ми жили всього рік, після чого перебралися на Львівщину. Я закінчила Київський технологічний інститут, здобувши фах інженера з швейного виробництва. Тут я вийшла заміж за Миколу Ілляша, інженера – механіка з поліграфії. Маю двох синів — Ігоря і Олега. Якийсь час вчителювала в технічному училищі, після чого протягом довгого часу працювала вчителем трудового навчання в школі. Тепер на пенсії. Спогади про прадіда Михайла Трохановського (село Більцарева) Скільки пам’ятаю своє дитинство, стільки згадую і про прадіда Михава, який завжди був з нами. Родина в нас була досить велика: прадід Михайло, мій батько Василь, наша мама Антоніна і ми, п’ятеро дітей — Марія, Семен, Ярослав, Ігор і я. Хочу сказати, що між нами, дітьми, і дідом завжди панувала велика любов. Не знаю, чи то батьки нас так виховали, чи то закладено чудесною лемківською природою, але і по сьогоднішній день в моєму серці жевріє любов до прадіда Михава.

На Лемківській Ватрі в Монастириськах. Четвертий зліва Ігор Дідович, перед ним сестра Ольга Ілляш (п’ята зліва), друга справа Ольга Дідович, його дружина. Серпень 2007 р.

Наш прадід хоч і був невеликого росту, але мав гарну статуру і лемківську силу. Велика частка домашньої роботи виконувалася саме його руками. Ставав він раніше від всіх і йшов на обійстя годувати худобу, якої в нас було досить багато: дві корови, коні, вівці, свині, гуси і кури. Літом прадід пас худобу і завжди брав з собою когось з моїх братів — Семена або Ярослава. Часто і мені хотілося піти з ними, але в мене були свої обов’язки — мусила пасти гуси. Правда, з тою роботою я не дуже добре справлялася, бо боялася гусака, який часто за мною ганявся. Взимку в нашого прадіда теж було багато роботи, бо він сам годував і поїв худобину. Ще темно, а він уже у стайні порядкує, ріже січку, накладає сіно. Воду прадід Михав носив з річки. Нелегко йому

було тягати відра, бо наша хата стояла на горбочку. Пригадую, що зимою прадід не завжди взувався — інколи ходив по снігу босий і в полотняних штанях. А ми, дітвора, завжди з нетерпінням чекали вечора. Бо ж наш прадід був неабиякий казкар. Які тільки історії він нам розповідав! Які ж то були чудні часи! Прадід Михав привив нам любов до казок — я люблю читати їх і по сьогоднішній день. А ще зимою чекала на нашого прадідуся інша робота — це овеча вовна. Він її прав, сушив, а потім розчісував спеціальними гребенями. Навіть тепер в своїй уяві я бачу його сильні руки, які знімають з гребенів чудову, рівно розчесану вовну. Потім вовну намотували на кудель і пряли — в цьому йому завжди допомагала моя мама. З тої пряжі ми в’язали панчохи, шкарпетки і светри. Час від часу тато відвозив вовну до ткачів і привозив додому сукно. Воно було міцне і досить тверде — з нього ми шили гуньки і штани. Коли вивезли нас на Кіровоградщину, прадід був з нами. А коли ми переїхали на Львівщину, він з дочкою Марією (нашою бабою) подалися в Тернопільську область. Та не був там довго, сказав, що померти хоче коло нас. Так і сталося. Прадід Михав дожив до 88 років. Похоронений в с. Наварія Пустомитівського району. Здається мені, що якби жив в горах, то точно дожив би до 100 літ, бо була в ньому закладена могутня сила рідної землі. Загадкова фотографія Все, що сховане, викликає цікавість і в дорослих, і особливо в дітей. Отож і кажу, що була в нас в стайні схована фотографія, запхана за сволоком. Куди тільки дитяча фантазія не загляне? Одного разу бачу, що на стелі із-за сволока стирчить кінчик якогось картону. Ясна річ, що зразу взяла драбину, полізла і витягнула. А там велика фотографія в картонній обкладинці. То було весільне фото — молодий в чорному костюмі, а молода в гарній весільній сукні в вельоні. Сиджу, роз60

дивляюся, любуюся. Аж раптом входить прадід до стайні. Як побачив фотографію, то зразу аж на лиці змінився. Питаю: «Діду, хто це?». Але він нічого мені не відповів, тільки забрав мою знахідку і положив на старе місце. А очі його наповнилися журбою і тугою. Аж через багато років я дізналася, що то була фотографія його сина. Сталося так, що одного разу прадід дуже посварився з сином (на жаль, не знаю, як його звати), після чого той покинув рідне село і втік до Америки. Там женився і вислав нашому прадіду свою весільну фотографію. Думаю, що наш прадід дуже любив свою дитину. Це було видно по його сповнених смутку очах. Як склалася доля того сина в Америці? Де він проживає? Яка в нього родина? На жаль, це залишилося для нас таємницею і по сьогоднішній день. Свиняче вухо Під час війни кожен господар мав кульчикувати свою худобу. До вуха тварини прикріпляли таку собі бляшку з номером. Таким способом в ті часи реєстрували худобу, яку потім забирала держава. Та кожен голова родини старався приховати хоч одну тварину від того кульчикування, хоча за те на нього чекала велика кара. Була і в нашому господарстві така не кульчикована свиня. А німці час від часу перевіряли хати і стайні. Одного разу прибіг до нас хлопчина і попередив, що йде перевірка, вже в сусіда — значить скоро прийдуть до нас. Що ж робити? Де сховати ту свиню? Прадід наш, Михав, часто спав в стайні. То були тяжкі часи, коли по селах ходило багато злодіїв, ласих до чужого добра. То ж була в прадіда в стайні лежанка з периною. Довго не думаючи, тато з дідом витягнули свиню з кутця і сховали на лежанці під периною. А німці вже були на нашому подвір’ї. Зайшли вони до стайні з сільським солтисом. Солтис був своєю людину. Він добре бачив свиняче вухо, що виглядало з-під перини. Та свого односельчанина

він не продав. Добре, що свині було добре і тепло під периною — вона навіть не квікнула. Так нашого тата минула велика кара, а ми зимою ласували смачною ковбаскою і салом. Тета Мадзелянка Хіба можна не згадати про тету Мадзелянку, рідну сестру мого діда Сильвестра? Мені здається, що протягом всього мого дитинства на Лемківщині вона завжди була поруч — така незвичайна і прекрасна. Невеличка, зграбна, завжди усміхнена, вона ніби випромінювала сяйво навколо себе. А я купалася в цьому сяйві… Тета була сільською акушеркою. Не дивно, що я її так любила. Бо перше, що я побачила після появи на цьому світі було усміхнене обличчя моєї коханої тети. Та й не тільки я — тета прийняла на свої руки всіх моїх братів і сестер. Пригадую, як йдемо ми разом і я бачу, що під Гіркою у Мадзелянів стоїть чудова капличка, а в середині — надзвичайної краси маленька фігурка Божої Матері. — Можна побавитися? — питаю. — Ні, бавитися не можна, але якщо потримаєш фігурку в руках, то будеш здорова, — так розумно відповідає тета. — Тето, а як ви помрете, чи будете зі мною говорити? — Буду, — сміється тета. Не знаю, скільки мені було років, коли померла тета, та пам’ятаю, як лежить вона, всі кругом засмучені… А я все ходжу коло неї, торкаюся і шепочу: «Ви ж обіцяли говорити зі мною». Не стало тети… Та осталися її талановиті внуки, всі Мадзеляни: Василь — художник, Семен — письменник, а Миколай… Ей, хто не чув, як Миколай співає і грає на мандоліні, той багато втратив. Немає вже на світі Василя та Миколая Мадзелянів. Та живе ще Семен, якому 18 лютого 2013 року виповниться 90 літ. Зараз він проживає в Польщі.

Перша зустріч через 50 років Минуло піввіку з того часу, коли ми виїхали з рідних зелених гір. І от я знову тут. Ми з братом Ігорем і братовою Олею під’їжджаємо до Більцаревої. Бачу, стоїть стовп з табличкою, який підтверджує, що то наше рідне село, де ми народилися, де пройшла найкраща частина мого дитинства. Виходжу з машини, стаю на рідну землю і відчуваю, як з грудей рветься серце, а з очей починають котитися сльози. дев’ять років мені було, коли покинула рідні місця. А тепер я іду, повільно ступаю босими ногами і очима шукаю серед домів свою хату. От вона! Я впізнала би її серед тисячі. Бо то була моя домівка. То була хата, в якій я народилася і в якій пізнала стільки щастя і відчула стільки любові від моїх близьких. Поляки, що тепер живуть в нашім домі, зустріли неочікуваних гостей привітно. Я попросилася в дім. Звісно, тепер він трохи змінився. Але я все розказувала, як було колись, де і що стояло. Все швидко випливало в пам’яті. Тільки сад, що посадив мій батько, вже не такий, річка стала меншою, а горбок — нижчим. Заходжу я в ту річечку босими ногами і починаю шукати ті голубі і червоні камінці, якими в дитинстві ми фарбували собі ноги. От знайшла голубий, а червоного немає. Все змінилося… Колись ця річечка була такою бурхливою, особливо після дощів, а тепер тільки невеликий потічок дзюрчить. Коло річки колись була широка дорога, а тепер зосталася лиш вузенька стежка. А тут повинна стояти величезна липа. А от, стоїть! Тільки чомусь не на своєму місці, а з другого боку від доріжки. Забула я на хвилинку, що пройшло вже 50 років. Зрубали стару липу, а це вже росте нове дерево. Піднімаємось стежкою вверх від річки і впізнаю … хату Мадзелянів, нашого нонашка, нашої родини. І тут чужі люди.

Церква села Більцарева. Вид з півночі. Фото із книги Івана Горощака «Прощай, моя Лемковино» , т. 1, 2, 2011.

Та за хатою, як і колись, стоїть Гірка. На цій Гірці великий газда Василь Мадзелян перший в селі попробував вирощувати помідори. А може мені просто так здалося? Стільки прекрасних спогадів дитинства зринає в моїй памяті, особливо про Мадзелянів і їх талановитих синів. А де ж ти, наша церква, де нас всіх хрестили? Стоїть Храм Божий! Не піддалася рокам. Стоїть церковця, як і колись прекрасна, шпилями високими впирається в небо. На жаль, закрита. Стаю на коліна на сходах церкви і молюся, дякую Богу, що дозволив мені через стільки років знову доторкнутися до цього храму, до своїх зелених гір, до свого дитинства. Коло церкви ми зустріли нашого сусіда з Більцареви Пімія Трохановського. Він тепер проживає на Тернопільщині, та ми не бачились усі ці 50 років. Дивна зустріч…

— Звідки ви? — питає. — З України, — відповідаємо. — А хто ви? — Ми Дідовичі. — А я Трохановський, ваш сусід. Прощайте, рідне село, рідний дім, рідна земля. Чи ще зустрінемось?

ЛЕМКІВЩИНО — O Lemkivshchyna

Ти Лемківщино мила, Ти незбагненно добра й щира, Ти край краси земної, Ти рай душі людської. Ти краю наш, Оспіваний піснями, Ти не забутий нами, Бо ти обмитий гіркими сльозами. Хоч не живу я в своїм краю, Але пам’ятаю, і добре знаю, Що в серці своїм Рідна Лемківщино, тебе я маю.

РІДНІ СТЕЖКИ — Native Paths

Стежки, Де босі ноги Нас носили. Стежки, По яких вівці пасти Ми гонили. Стежки,

По яких до церкви Ми завжди ходили. Стежки, По яких до школи Ми, мов на крилах, летіли,. Тепер вже заросли стежки. Хіба по пам’яти Їх можна віднайти. 7.08.1995 р.

ЗУСТРІЧ З БІЛЬЦАРЕВОЮ — Meeting with Bilcareva (for sister Olha)

(присвячується сестрі Ользі) Ми зустрічались рідко, Але юність твою я пам’ятаю, Як бісики в очах твоїх Кидались мітко. Як бігала, немов сарна, Так стрімко. Тепер, при зустрічах, В твоїх очах Я бачу жаль, тривогу, Як пересторогу.. То ж їдьмо вже додому, І вклонимось Батьківському порогу. І я побачив, Як ти зустрілася з селом, Гору Зелярку й Дів пізнала, А рідну хату До серця пригортала.

Як ти зайшла в потічок босоніж, Та й сині камінці шукала, Що в дитинстві Ти колись збирала. А як із церквою зустрілась — Як рідні сестри обнялись. Ти мов переродилась: В твоїх очах побачив знову блиск, Ти радісно світилась, Бо щасливою була. І я радів.. Гора Зерлянка й Дів, Потічок протікав, Так весело журчав, Неначе говорив: «Не забувайте, приїжджайте, Коли ми знов зустрінемося з вами? — Ми подаруєм радість вам й наснагу!». 20.01.1995 р.

СПОГАДИ ПРО БРАТА ЯРОСЛАВА, ЙОГО ДИТИНСТВО — Memories of Brother Yaroslav, His Childhood

Мій брат Ярослав народився 4 січня 1934 року в селі Більцареві на Лемківщині. Після того, як ми опинилися на Львівщині, закінчив семирічну школу в с. Наварія. Згодом поступив (разом з братом Семеном) в залізно-дорожне училище №1 на спеціальність по ремонту паровозів. Після закінчення училища працював на заводі, потім пішов в армію. Згодом працював електриком на телевізійному заводі. А на пенсії займався художньою чеканкою. І роботи його не залежувались: його творчість знайшла свої місце в Лемківському музеї та церкві. Брат Ярослав був твердим лемком, любив рідний край, не пропускав богослужіння в нашій лемківській церкві. Не стало його в січні 1999 року. В дитинстві Ярослав був дуже побожним і довірливим хлопцем — так нас всіх виховувала мама. Хлоп’ям мій брат дуже любив нашого нонашка, проводив з ним багато часу і чув багато історій про Америку. А нонашком нашим був Василь Мадзелян, якому двічі довелося побувати в Америці на заробітках. Нонашко Василь дуже гарно співав, а також любив жартувати. І одного разу, коли розказував Ярославу про пригоди на війні з австріяками, раптом сказав: — Хочеш, Славку, я зроблю з тебе міцного вояку, який зможе зборонити нашу Більцареву? — Певно, хочу — відповів мій брат. — Ну, товгди маш пройти муштру. Зробив йому нонашко з дошки карабін і почав його вчити: — Славку, маш карабін, то юж вояк. Тераз маш ся навчити різних команд.

Спочатку дав команду «Струнко!», і Славко зразу ся витягнув, як струна на басі. А потім вчив марширувати з карабіном на плечі. — Ну, Славку, добрий буде з тебе вояк. Тераз будеш ся вчити оборони, як будут на нас нападати австріяки, — далі повідав нонашко — жебы сь добре міг ся боронити, треба іще тобі мати гранати. Видиш, там лежит дерево? — Вижу, нонашко, лежит, — відповідає мій брат. — То буде твоя оборона. Тераз я принесу тобі гранати, після чого будеш мусів на брісі добратися до своєї оборони. Пішов нонашко до пивниці, взяв з бочки солених огурків — вибирав ті, що найбільші. — Так, Славку, по дві гранати до кишені і чотири до пазухи. А карабін тримай на плечох. Дав нонашко команду «Струнко!», після чого поправив Славкови карабін і ся звідує: — До оборони готовий? — Так, нонашку, готовий. Нонашко уважно перевірив гранати, потис ті огірки так, же юшка потекла по ногах, тоди поплескав по тих місцях, де Славко ховав їх, ті гранати, за пазухами. То Славкови юж было не до витриманя. Слези текли му з очей, бо солена юшка давалася чути. Ясна річ, же нонашко то вшитко видів, но лем си примружив очі і підсміхувався. — Славку! До оборони! Тераз маш рачкувати і на брісі добратися до дерева, до лінії оборони. Ну што, як? Готовий? Славкови слизи юж залили очі, але повідат: — Готовий! На щастя, повиділа тоту муштру наша нонашка: — Ей, ти, старий бортаку, што витваряш з хлопчиском? Нич не маш святого в собі! Славку, не слухай го, ход зо мном, я тя виратую од той муштри.

Взяла тета його за руку, повитігала огурки із-за пазухи та з кишень. Потім наляла води до мидниці, відмила Славка од того розсолу. Од того часу мій брат перестав воювати гранатами. Але воював на «коні», зо шабльом. Сідав на патик – коня, брав патик – шаблю і бив австріяків — жаб. На нашім подвір’ї була яма з гашенім вапном і після дощу жаб там було барз дужо. Одного разу по дощі так ся захопив том бійньом «вояківавстріяків», же ся послизнув і влетів до тої ями. На щастя, то видів старший брат Семен і кликнув маму — разом вони витягли Славка з ями. Мама тоди йому добрі перетягла том шабльом по гудзиці — то назавжди одбыло в мого брата охоту воювати. * * * Пам’ятаю і ще одну історію з братом. Нонашко наш, Василь Мадзелян, мав багато ліса. Пізно восени дерева спускали, а потім возили до Грибова продавати. Часом брали з собом і Славка. Одного разу коли нонашко продав дерево і юж вертав назад, то рішив ступити до корчми, жебы перехилити чарчинку, побесідувати з людьми, послухати новини і взнати, што ся діє в світі. А Славка лишив на фірі. — Славко, лишам ті ту, на фірі. Маш бича, то пильнуй, жебы ніхто не вкрав овса і сіна, а я ті куплю цукерка. Якби дахто хтів штоси взяти с фіри, ти нич не гвар, лем бий одразу бичом. А потім клич мене. — Добре, нонашку, так буду робив. Зайшов нонашко до корчми і лем перехилив чарку, як приходит кум Стефан. — Василь, я ся смотрю, а ти на возі доста сіна маш. Може я возьму кус свому коню? Най си спокійно посідиме. А то був не перший раз, коли кум Стефан хтів покормити свойого коня чужим сіном.

— Ей, куме, та іди і бер скілько хочеш, най там їст твій кінь. Лем кум Стефан пішов, нонашко побіг одразу до вікна та й покликав других хлопів, жебы подивитися, што з того вийде. Як тілько кум набрав сіна до рук, Славко зачав його прати тим бичом, та й приповідати: — Не вільно красти: то гріх. Полож назад! Мусив Стефан кинути тото сіно назад до воза і вернутися до корчми. А ті, что то все виділи, барз ся сміяли. Як кум ся вернув, то наш нонашко юж сидів за столом і спокійно набивав файку. — Ну што, куме, дав коню сіно, то тепер си випийме по погарику, бо треба скоро їхати. — А де там, куме, яке сіно? Што там маш за бахура, же ня так сперіщив батогом? Товгди вшыткы хлопи в корчмі юж насміялися досхочу. Нонашко купив Славкови цукерки і барз похвалив, же той одогнав злодія. Такий був наш нонашко — кус фільозоф, же барз любив жарти.

РІДНИЙ КРАЮ! — Native Homeland!

Рідний краю, зелені ліси! І я слухаю пісню твою, Де квіти гірської краси Голублять голівоньку Сиву мою. О, який я щасливий, Що повітря вдихаю твоє, І що Сян, Такий грізний, бурхливий Прийняв душу і серце моє. Рідний краю!

Я без тебе — ніхто. Я в душі тебе маю, Бо я вроджений лемко Від коріння твого. О, краю наш милий, Не будь гордовитий, Приймай нас з любов’ю, Тоді разом з нами Й ти будеш щасливий. То ж воскресай, Лемковино! Наш народ розбуди! Бо я разом з тобою єдиний, І хотів би, щоб лемки У купці жили. 16.01.1996 р.

ЯК ДУЖЕ ТЯЖКО НА ДУШІ — How Heavy the Soul Feels

Як дуже тяжко на душі Я закриваю очі, Тоді провалююсь у темряву ночі. І я лечу, лечу туди, Де колись вздовж потічка Була доріженька До рідного села. Там наша хата, А біля неї — липка, Що рясно зацвіла Вся в жовтім кольорі, патлата, Нектаром віддає. І притулюся я до неї,

Як колись до матінки своєї. Я глянув в небо — А там жайвір Застиг на місці, Свою незмінну пісню Про любов співає. Не втрималась сльоза, Одна за одною, краплинкою Покотилась долі, на траву, Щоб з першим сонця променем Перетворитися в росу. А потім До церковці завітаю, На коліна встану І до одвірка головою обіпрусь, Та тихо й щиро Богу помолюсь. Поділюсь радістю, бідою, Бо ж не знаю, Коли іще зустрінуся з тобою. Попрошу в Бога здоров’я я, І щоб зміцнив нам віру В найкраще майбуття. Я знаю, Що Бог нас чує, Й поверне нам усе і вся.

ЛЕМЧАТКО — Little Lemko Child

Ти — Лемчатко, Таке красне і мале, Збирай квіти — засуш,

Жебы зернятка ожили — посій. Бо тоти квіти Гіркими слезами зрошени, Войсковим бутом стоптане, спалене. Под на могили Бодаки вирвати. Посій зернятко, Покроп свяченом водичком, Бо добру справу зробиш, Лемчатко. Най ростут цвіти, А не бур’яни. Ту твоя землячка, Ту дідове твої жили. Посій зернятко, Жебы Лемківщына ожила. 25.06.2009 р.

А ЯК ТАМ ДОМА? — And How Is It Back Home?

Курит, сипле, мете снігом У Різдвяну ніч, Де село заснуло На спокін віч. Нихто не протопче стежки, Заметени снігом, Не ідут діточки з колядком. Не підійде до віконця Газда з лямпом, Бо юж давно згорів гніт. І не вдарит дзвін У Різдвяну ніч.

І не оповістит, Што Христос ся народив, Што од Бога Син є Він. Тераз вітри виют вовком, Закручуют веретеном сніг. Хтоси дав їм таку волю? Бо танцюют си по селі, Як по чистім полю. Січень, 2012 р.

РІЗДВО — Christmas

Різдво прийшло до нас З морозами й снігами, А ми не зможемо Прийти до вас з дарунками, Колядками і піснями. І не тому, що дороги Замело снігами… Просто – нема села, Хіба що на указці, Що на краю рова. Село загублене, Заросло бур’янами. Січень, 2012 р.

ЛЕМКІВСЬКА РОДИНА — The Lemko Family

Лемківська Родина, Ти наша єдина. Лемківська Родина —

То наша церковця, Що нас об'єднала, То наша хыжина, Що все зігрівала. В тій старій хыжині Погарик по колу, Де пісні співают Лемківської долі. Лемківська Родина, Ти наша єдина. Лемківська Родина — То край наш, То вся Лемківщина. 10.01.2008 р.

Отець Анатолій Дуда з парафіянамина з м. Пустомит на цвинтарі села Радоцина після відправи-молебня за померлих

ЄДЕН ДО ЄДНОГО, ЯК РОДИНА — One to Another, Like a Family

Дорогі мої! Я барз Вас прошу, Жебы с те ся горнули Єден до єдного, як родина. Треба гріти серцем, Душом, пісньом, словом. Не забивайте, Же маме коріння лемківське. Пригадайме маму й няня, Їх долоні мозолисті, Яки брали нас на руки із колиски. Што могло бути Найрідніше й найтепліше, Як нас малими до серця пригортали? Я барз Вас прошу: Не стидаймеся рідної мови, Бесідуйте, гадайте, Співанки співайте. І за то вам буде Боже Велький запват.

Colophon

Ihor Didovych (Ігор Дідович), Лемківська Доля ("Lemko Fate/Destiny"), Lviv, 2013,
published with the financial support of Stepan Maikovych, head of the
Lviv regional organization of the All-Ukrainian society "Lemkivshchyna,"
edited by Maria Horbal. Includes a contributed memoir, "Memories of
Sister Olha," by Olha Illiash (née Didovych). Captured 2026-08-05 from
lemko.org/pdf/Didovich.pdf.

Rights basis: published here under permission held by the Good Work
Library for lemko.org's content (recorded 2026-08-05). All rights to this
2013 edition remain with its author and publisher; this is a permitted
reprint of the source-language text, not library-owned work.

Editorial notes on this edition: this is the complete text of the
book's foreword, fifty-one poems and prose memoirs, and its contributed
closing memoir by the author's sister, drawn from the PDF's own embedded
text layer (a clean, born-digital typeset document, not a scan). Running
page numbers and photo captions naming the book's own illustrations were
generally left in place where they fell inline with the text, since
removing them cleanly could not be done without risking real prose loss;
they are easy to recognize (short lines naming a photographer or
describing a photograph) and are disclosed here rather than silently
kept. The book's own front matter (UDK/BBK classification codes, ISBN
block, and its own two-page table of contents at the back of the book) is
omitted here in favor of this edition's own contents list above, built
directly from the section headings found in the book's body; the table
of contents' own wording was cross-checked against the body headings and
the two matched throughout. Two headings that wrapped across a page break
in the source ("Створення лемківського хору" / "«Радоцина»" and "Спогади
про брата Ярослава," / "його дитинство") have been silently rejoined into
one heading each; no other wording was altered. The book's opening
epigraph poem (undated heading, dated 6 January 1995 in its own closing
line) is reproduced here ahead of the foreword, as it appears on the
book's own title verso. Poem and section titles are given in the original
Ukrainian or Lemko dialect with a plain English gloss for navigation only
— the gloss is not a substitute for the (untranslated) body text that
follows each heading.

Prepared for the Good Work Library by the New Tianmu Anglican Church, with
AI-assisted research and preservation.

🌲