The Fable World of Mykola Buriak — texts collected by Maria Hoch

Mykola Buriak (1911-1995) was a Lemko-Rusyn farmer, self-taught writer,
and long-serving village bookkeeper from Smerechne, a village in the
Carpathian foothills near Dukla that no longer exists — burned to the
ground in the 1944 Battle of the Dukla Pass and never rebuilt. Deported
first to Soviet Ukraine and then, in 1947's Operation Vistula, resettled
in western Poland near Nowogard, Buriak spent his later years writing
down the fables, folk songs, and village histories of his lost homeland
in the Lemko-Rusyn dialect of his birth. This collection — forty-four
fables, songs, historical sketches, and memoirs in all — was gathered
from his manuscripts and assembled by folklorist Maria Hoch for the
Zyndranowa Museum of Lemko Culture (Towarzystwo na Rzecz Rozwoju Muzeum
Kultury Łemkowskiej), published in 2011.

This is the original Lemko-Rusyn dialect text, reproduced complete and
unabridged — an intentional source-language edition, not a translation.
Animal fables in the Aesopic tradition (the wolf and the crane, the oak
and the guelder-rose, the confession of the beasts) sit alongside comic
tales of priests, Gypsies, and village fools, verse for the New Year and
for weddings, folk songs collected under "Lemko Songs," and — in the
collection's second half — Buriak's own prose histories of Smerechne and
the neighboring village of Vilshnia, both erased by the 1944 front, and
an unfinished wartime memoir of the flight from the Dukla battle. The
book closes with a memoir of Buriak himself, written in Polish by a
fellow villager, reproduced here in its original language alongside the
Lemko-Rusyn material.

Contents

• РІДНЫЙ КРАЙ — Native Land
• ВСЕ ТІ ТАК НЕ БУДЕ — It Won't Always Be Like This
• БІДНЫЙ І БОГАТЫЙ — The Poor Man and the Rich Man
• НЯНЬО І СЫН ВАНЬО — Dad and Son Vanyo
• ГІРША КАРА — The Worse Punishment
• МЛИНАРЬ — The Miller
• ДИСКУСІЯ — The Discussion
• ЦИГАНКА НА ЯРМАРКУ — The Gypsy Woman at the Fair
• ФОРНАЛЬ — The Farmhand
• ДВА ДЗЯДЫ — The Two Old Beggars
• ПРИГОДА СТАРОГО ДЗЯДА — The Old Beggar's Adventure
• ДІВКА КРАСАВИЦЯ — The Beautiful Girl
• МЕЛЬДУНОК ВІЙТА — The Village Head's Report
• НАШЫ НЯНЬО — Our Father
• ВОВЧА ЗАПЛАТА — The Wolf's Reward
• ЯРМАРК В ДУКЛІ — The Fair at Dukla
• СПОВІД ЗЬВІРІВ — The Animals' Confession
• ПЧОЛА І МУХЫ — The Bee and the Flies
• ЛИСТКЫ НА ДЕРЕВІ — The Leaves on the Tree
• КУРА І БРЫЛЯНТ — The Hen and the Diamond
• ОРЕВ І КУРА — The Eagle and the Hen
• ПОСУХА — The Drought
• ЯЛИЧКА — The Fir Tree
• ЧЛОВЕК І ЗМЫЯ — The Man and the Snake
• КЛАВЕТНИК І ЗМЫЯ — The Slanderer and the Snake
• ДУБ І КАЛИНА — The Oak and the Guelder-Rose
• ПСЯ ДРУЖБА — The Dogs' Friendship
• ГРИЦОВА СПОВІД — Hryts's Confession
• ДУШИЧКА — The Little Soul
• СПОВІД ЦИҐАНА — The Gypsy's Confession
• ЦЕЛИБАТНИК — The Celibate Priest
• КАПРАЛЬ ГІТЛЕР — Corporal Hitler
• НА ДУКЛЯНЬСКІМ ПЕРЕВАЛІ — At the Dukla Pass
• В ЧЕСТ ГРИГОРІЯ ВОДЗІКА — In Honor of Hryhorii Vodzika
• ДУЖЕ ЩАСТЯ І ЗДОРОВЛЯ — Much Happiness and Health
• З НОВЫМ РОКОМ — With the New Year
• ЛЕМКІВСКЫ СПІВАНКЫ — Lemko Songs
  • ОД ДУКЛІ — From Dukla
  • МОРЕ — The Sea
  • АМРОЗ — Amroz
  • ЖНИВА КОЛИСИ І ТЕПЕР — Harvest Then and Now
• ДАШТО З ІСТОРІІ СЕЛА — Something from the Village's History
  • СМЕРЕЧНЕ — Smerechne
  • ВИЛЬШНЯ — Vilshnia
• НЕДОКІНЧЕНЫ ВСПОМИНЫ — Unfinished Memoirs
  • З ВОЙНЫ — From the War
• WSPOMNIENIE O AUTORZE — Memoir — About the Author (by a fellow villager, in Polish)
  • Z MIESZKAŃCÓW SMERECZNEGO... — (untitled in the source; a neighbor's memoir of Mykola Buriak)

РІДНЫЙ КРАЙ — Native Land

Лемковино рідный Краю Зелены Карпаты, Ой як тяжко на чужыні О вас забывати. Бо там мене маленького Мама годувала І до спаня „люляй сыну” Красненько сьпівала. Там я выріс на свободі, Як птах сивокрылый. Потокы верхы і дебрі То все край мі милый Там річенькы плынут быстро, Чістая в них вода Ди поглянеш то пречудна Карпатска природа. А в сребряных лучах соньця Видніют Бескіды. Соткы років мы там жыли І нашы прадіды. Лемковино ты богата В мінералы лікы. Пережыли мы там в біді Через довгы вікы. А днес як і там бы было Дуже ліпше жыти, То за чужы гріхы пришло На чужыну ити. Лемковино рідный Краю Я тя не забуду. Вспомну тебе на чужыні Ди лем жыти буду.

ВСЕ ТІ ТАК НЕ БУДЕ — It Won't Always Be Like This

В давных часах біда была. В каждім селі корчма была. Люде корчму не миняли, Свою працю пропивали. Марин Ваньо быв барз бідный, Не міг з біды выйти. Гроша не мав, в корчмі сідив, Не міг єй обыйти. Діти малы го обсіли, Не быв хто робити, А ту хліба треба было Малых накормити. Думав Ваньо, чом го біда Не хоче лишыти, Пішов просто аж на Венґры Бачі ся радити. Бо на Венґрах старый бача Знав поворожыти. І вшелякы тыж хвороты Зільом вылічіти. І коровам тыж потрафив Таке зіля дати, Же босоркы юж не могли Ім молоко взяти. Просит Ваньо: пане бачо, Дашто мі поможте, Бо ня біда не опущат, Дашто поворожте. „Слухай, Ваню - гварит бача, Як ті ворожыти? Не сід в корчмі і перестан Паліночку пити.

Рано ставай, пізно лігай, Так як іншы люде, Щіро працуй, корчму миняй, Біда од тя піде. Ту од мене маш табличку, Чітай ты і люде, На ній слова написаны: Все ті так не буде. Прибий собі над дверями, Най ті так ворожыт, Же каждого біда лишыт, Хто корчму одложыт”. Вернув Ваньо назад домів, І послухав бачі, Лишыв корчму, взяв роботу. Было му іначі. Штораз ліпше приходило, Біды юж не стало, Діти сыты і одіты, Нич не бракувало. Пішов Ваньо зас до бачі, Щіро му дякує, Же табличкы над дверями Юж не потрібує. „Слухай, Ваню – гварит бача Най табличка буде, Бо хоц біда тя лишыла, Все ті так не буде”.

БІДНЫЙ І БОГАТЫЙ — The Poor Man and the Rich Man

Байка

Ходив бідный по жебраню, Милостыню просив, Вшытку свою жебранину В старій торбі носив. І чудувався богачім, Же в них дос вшыткого, Іщі бівше хотят мати, Бо ім мало того. І раз вступив до богача, Жебы одпочіти, На свою долю нарікав, Же му тяжко жыти. І так гварив до богача: Нич не хочу мати, Лем жебым мав за што жыти, Не мусів жебрати. Підстав торбу, гварит богач, Насыплю ті злота, Будеш мати з чого жыти До кінце жывота. Але тыж умову таку Треба выконати: Ты потримаш свою торбу, Я буду сыпати. І вшытко, што впаде до торбы, То най буде твоє, А вшытко, што вылетит з торбы То най буде моє.

Всыпав богач юж пів торбы, Лем з тым было ити. Бо на жытя юж старчіло, Было о чім жыти. Але бідный іщі просит: Пане, лем даруйте, Моя торба дос велика, Лем мі не жалуйте. Іщі богач му досыпав, Нич му не жалував. Такой праві повну торбу Злота му дарував. Та іщі жмінку доложте, Дальше бідак просив, Най юж буде повна торба, Як єй буду носив. Всыпав богач повно злота, Торба не втримала, Денце слабе ся пірвало, Злото высыпало. Зобрав богач своє злото, Занюс до схованя, А бідному лишыв торбу І дальше жебраня.

НЯНЬО І СЫН ВАНЬО — Dad and Son Vanyo

Было то за Франц Юзефа В селі Незнайові, Лем акурат не памятам, Ці, може в Гырові? Жыв ґазда великый богач, Мав сто моргів поля, А же терпів недостаткыТака його доля. Ходив в полатаній чузі, І гуня пірвана, Але сына дав до школы Вывчіти на пана. Гварит наньо: вчій ся, Ваню, Не ход юж з вівцями, Як ся зато кус підовчіш, Будеш жыти з паничами. Вчівся Ваньо в місті Львові, Также в Перемышли, Платив няньо за науку, Шкільны рокы зышли. Выріс Ваньо і быв вченый Так, як мало быти, Лем іщі му позостало Войско одслужыти. В Перемышли ся дослужыв Ранґы капітана І, як шаржа, стругав собі Великого пана.

Завиділи йому люде, А тішывся няньо, І выбрався одвідіти Як ся має Ваньо. Взяв мириндю, стару чугу І кєрпці з дірками, Помандрував в Перемышель Горами-верхами. А як пришов до касарні Сына одвідіти: „Ди ту служыт мій сын Ваньо? Хочу го відіти”. А сын Ваньо сой попиват З панами шаржами, Аж ту видит свого няня В чужі з тороками. Застыдався Ваньо няньом, Втюк до лужка свого, Днес єм хворый, Не пущай никого. Пришов няньо перед двері, Став варту просити, Позвольте мі, пане варто, Сына одвідіти.

Пан капітан юж вас видів, І вас не хце знати, Так мі повів, же вас не зна, Казав одогнати. Та най же го гром покаре І сила нечіста, Кєд ся мене так одрікат, Як Юда од Христа. Пішов старый з плачом домів Горами-стежками. Чом я не дав Ванікови Ходити з вівцями? Та бы мене мав за няня, Быв бы моім Ваньом, Ходив бы сой з баранами, Не ганьбився няньом.

ГІРША КАРА — The Worse Punishment

Гумореска

В давных часах лемкы в горах Вівці выпасали. Для тых овец на полянах Кошары ставляли. Бо то давно по тых горах Вовкы ґрасували. Приходили аж до кошар, Вівці пожерали. Раз югасе при кошарах Овец пильнували, Серед ночі до желіза Вовка поімали. Привели го перед бачу, Жебы го судити Яков смертьов ма здыхати, Бо не може жыти. Єдны гварят, же найліпше, Як го повісиме, Другы кажут, добрі буде, Як го затопиме. Аж нарешті гварит бача: Мало му судите, Гірша кара йому буде, Як го ожените.

МЛИНАРЬ — The Miller

Там в долині під Кычеров Мав млинарь мельницю. Добрі было, покаль молов Жыто і пшеницю. А на ріци гат до млина Воду кєрувала, Котра плыла на колесо І ним обертала. Аж нарешті вода в гати Діру сой вырвала І тов діров вден і вночі Дале вытікала. Най там тече, гварит млинарь, Воды там богато, Моря воды мі не треба, Млин не стане зато. Не направив млинарь гати, Діра ся бівшала І каждый ден штораз барже Вода вытікала. А быв тому конец такый: Вода гат прірвала І юж млинарь нич не молов Бо мельниця стала.

І так думав коло воды, Што дале робити, Аж ту гньому з дому пришли Куры воду пити. „Я так мало воды маю, А вы пришли пити?” І за нима шмарив дровном, Жебы іх побити. Ліпше было малу діру В гати залатати, Як тепер без кур і воды В млині зоставати.

ДИСКУСІЯ — The Discussion

Ваньо, Петро і Гаврила Ишли з ярмарку вечером. Домів мали барз далеко, Ніч іх зашла під Кичеров. Пізно гвечур зышли дохыж, Просят переспати. Ґазда радо іх принимат, Дає вечеряти. Дав ім миску з перогами І запрашат істи. На трйох мало, думат Гаврил, Ніт до чого сісти. Аж Гаврила перехытрив, Гварит: добры люде, Ці вы чули, же на сьвіті Велька война буде? Так Гаврила пустив буйду До Ваня і Петра, Же повстала меджі нима Сперечка запекла. Заміст істи-вечеряти, О войні гадали, Як то буде, хто то выграт, Оба міркували.

Якы будут ґенералы, Яка зброя нова, Же то зброя певні буде – Бомба атомова. А тымчасом лем Гаврила Нич не дискутував, Притяг миску під бороду, Перогы млинкував. Як перогы юж змлинкував, Гварит: добры люде, Дайте спокій дискусиі, Бо войны не буде. Войну выграв лем Гаврила, Бо як всі трйох спали, То Ваньови і Петрови Кышкы марша грали.

ЦИГАНКА НА ЯРМАРКУ — The Gypsy Woman at the Fair

Раз циґанка на ярмарку Жалісно плакала, Бо стратила циґанятко І там го глядала. „А як оно выглядало?” Звідуются люде. „Та найкраще на ярмарку Моє дітя буде. Має оно чорны очі І личка чорнявы, Чорны брови і волосы Чорны, кучерявы. Добры люде юж нич веце Не звідуйтеся ня, Добрі знате, же найкраще То моє циґаня”.

ФОРНАЛЬ — The Farmhand

Правдива історія Было давно за санаціi, В пана на фольварку Служыв Адам за форналя Од свиту до змерку. А же пан быв дуже скупый Платив йому мало, І той плацы, што заробив, Завсе бракувало. Малы діти го обсіли, Тяжко было жыти, І не было іншой рады, Лем в пана служыти. Служыв він так ціле жытя За малу заплату Нераз голод му заглядав В його бідну хату. Юж го біда раз скусила Гріха поповнити, Же вкрав в пана мірку жыта, Жебы з дітми жыти. А же Адам быв побожный, Тот гріх му докучав, Повів його на сповіди, Жебы го не мучів.

Каждый вечур ксьондз і грабя Разом ся гостили. Адамову крадіж жыта Оба засудили. Аж закликав пан Адама До свого палацу: „Ты, злодію, ня окрадаш, Хоц ті добрі плачу. Вкрав єс в мене мірку жыта, Я ті не дарую, І так за то, як злодія, Тебе потрактую”. Клякнув Адам на коліна, Просит выбачіня, Але пан го нич не слухат, Лем пише звільніня. І написав на звільніню: „Прошу уважати І злодія до роботы Ниґде не приняти”. Ходив Адам за роботов, Всяди по сусідах, Ниґде його не прияли, Не міг выйти з біды. Ди лем пришов, то наперед звільніня чітали, І юж потім, як злодія, З хыжы выганяли. Гет обышов околицу, Роботы не нашов, Бо го ныґде не прияли, Зато назад пришов:

„Пане грабіо, будте добры Назад ня прияти, І не дайте мі, бідному, З дітми пропадати”. Приняв грабя зас Адама Назад до роботы, Бо быв певный, же юж красти Не буде охоты. Робив Адам і прібував Біду одогнати, Лем николи юж не ходив Гріхы сповідати.

ДВА ДЗЯДЫ — The Two Old Beggars

Были собі стары дзяды Савка і Мікіта Вандрували і жебрали Обышли пів сьвіта. Любилися так як братя Добрі ся ім жыло Аж пришли до Завадкы Зле ся ім трафило. Сторожкова сука на них Зачала брехати. Оба ся перестрашыли, Мусілі втікати. Сука брехала, вырчала І дзядів прогнала. Як юж оба дзяди втекли Тогди перестала. Як юж оба одлетіли Мусіли спочіти. І так зараз зачалися На суци сварити. Гварит Савка до Мікіты: „Ты дзяд і голота Як нас сука проганяла То ся дітхла плота”. „Ніт неправда бо не дітхла – Закрічав Мікіта – Ты дзяд сьліпый тос не відів, Кади сука літат”.

Ці ся дітхла, ці не дітхла, Добрі не віділи. А же были оба вперты Морды сой побили. Скінчілася дзядів дружба Винна тому сука. Же ся звада не оплачат Для впертых наука. Бо і гнеска такых маме, Што ся сперечают. І никому ани за грош Правды не признают. Най сой возмут з дзядів приклад Яка то глупота. Побилися на собаци Же ся дітхла плота.

ПРИГОДА СТАРОГО ДЗЯДА — The Old Beggar's Adventure

Ходив дзяд по Лемковині, Старый і богатый, Заросненый, неголеный, Сивый бородатый. Лахы на нім обірваны Кыйом ся підперав, Тай так собі до цідила Жебранину зберав. Дайте люде кусок хліба, Бо я дзяд худобный І од рана нич єм не ів, Юж єм барз голодный. Вандруючі дзяд потрафив До села Камянкы, Тай впросився ночувати До старой Грабанкы. А Грабанка бідна вдова, Сама в хыжи была І з охотов дзяда на пец Спати положыла. А як дзядиско розгрівся Зачався чухрати В його лахах худобичка Не дала му спати. Як почула то Грабанка, То ся змилувала Вкрыла дзяда зеленицьов А білизну зняла.

І так собі подумала Як лахы выпрати, Же найліпше в пец вложыти І выпарувати. Гыд ся впече і не буде Веце докучати, А дзядиско потім буде Щіро дякувати. Стисла лахы до купочкы, Бухла в пец горячій І од іскры ся спалили Сорочка і ґачі. А дзяд сой на пецу лежав В Адамовім строю, Бо Грабанці дав до праня Всю одежу свою. Баба рано ся збудила Попів з лахів вздрила. „Што я тепер дам дзядови Што буду робила?” Вбрала дзяда до старого Кабата подівка Пропав дзяд, а в місто нього Ходила дзядівка.

ДІВКА КРАСАВИЦЯ — The Beautiful Girl

Наша дівка красавиця Бы ся выдавала, Лем же собі кус за довго Мужа выберала. Она собі выберала Хлопця молодого, І жебы він лем єй любив, А бівше никого. І жебы быв урядником І то з медалями. А кешені мав выпханы Злотом, дулярами. Вшыткы хлопці ишли до ней О руку просити, Бо ся вшыткым подабала Ишли ся женити. Лем же она парадниця Дуже выберала. Котры до ней приходили, Гарбуза давала. І так собі выберала, Вшыткым доганяла. І не было в селі хлопця Жебы го выбрала. Бо єден быв за великый, А другый за малый На голові мав лысину, На мужа нездалый.

Третій не мав юж лысины, Лем волосы густы. Нич не робив, в корчмі сідив А кешені пусты. Четвертого не любила, Бо любив палінку. Най він собі іншу глядат, Не мене за жінку. І не могла сой выбрати, А рокы миняли. Хлопці юж єй не любили Бо ей за нич мали. Нихто до ней юж не ходив. Хлопці не хотіли, Бо юж наші красавиці Волосы сивіли. Так перешов рік за роком, Аж настала біда, Же юж в кінци ся выдала За старого діда.

МЕЛЬДУНОК ВІЙТА — The Village Head's Report

За санацйі взяли війта До пана старосты: „Што г вас чути пане війте Якы г вас новости? Вы бы могли урядово Правду нам повісти, Ці всі вірны вашы люде, Ці сут комуністы”. „Та єст в мене кому істи – Щіро війт мельдує – Лем не каждый іст до сыта Часом голодує”. „Пане війте, то не такы Звутся комуністы Они не хцут нич робити, Лем все добрі істи”. „Такых мало – прошу пана Нарахую в селі Лем Єгомость нич не роблят А добрі бы іли”.

НАШЫ НЯНЬО — Our Father

Нашы няньо бідны были, Мало поля мали. І як женили Михала То вшытко му дали. Бо то давно лемкы в горах Такый звычай мали, Же лем старшому сынови Маєток давали. А молодшы діставали Невелику сплату, І раз на завсе лишали Свою рідну хату. Дві стівкы сплаты то были, Грошы невеликы. Лем же за них міг іхати Аж до Америкы. Америку я все відів Во сні і на яві. І тогди як єм пас вівці На горі Бирдзяві.

Бо я лем о тім думав, Же піду до світа, Як доросну і як буду Мати старшы літа.

Так плынули собі Рокы за роками, А я дальше ходив На гору з вівцями Аж пришов штырнастый, Приніс войну велику І для вшыткых емігрантів Замкли Америку...

ВОВЧА ЗАПЛАТА — The Wolf's Reward

Раз на вовка пришла біда, Бо ся кістьов вдавив І юж здыхав, а на поміч Нихто ся не зявив. Аж в кінци відів журавля, Птаха великого І на миґы став просити Ратунку од нього. Птах журавель вложыв шыю В горло драпежника І без труду кіст вытягнув З горла мученика. І за роботу од вовка Просит нагороду, Бо му жытя уратував Як никому з роду „Што ты, хочеш нагороду? А то не дос того, Жес вытягнув жыву морду З зубів писка мого? Дякуй Богу, же єс жывый Тримайся з далека, Бо од мене тобі грозит Вовча небезпека”.

ЯРМАРК В ДУКЛІ — The Fair at Dukla

В давны часы были в Дуклі Роковы ярмаркы. На „Мацея”, на „Юзефи” И іншы вшелякы. Пришли купці з ріжных сторін, Вшелякы гандляре, Спекулянты, ошуканці І ріжны бетяре. Гандлювали, торгували, Як лем што попало, Ошукали, як лем могли, Жебы лем ся дало. Пришли лемки в гунях, в кєрпцях, В чугах з тороками, Не встыдались свойой моды, Звали іх ґаздами. Зобралося моц народа Дашто вторгувати, А кто не мав грошы то так Очі вытріщати. Дехто вывюз єдно паця Ці стару корову, Бо „поборца” му з податком Завертат голову. Вшытко моглисте купити, Всего дос бывало. Лем же грошы, як звчайні, Завсе бракувало. Днес юж не ма там ярмарків, Нихто не гандлює, И не ма там шпекулантів, Никт не ошукує.

СПОВІД ЗЬВІРІВ — The Animals' Confession

Погнівали зьвірі богів Своіма гріхами. Зато богы іх карали Тяжкыма карами. Моровиско і заразу На зьвірів зіслали, Же по лісах, так як мухы Масово здыхали. Лев царь зьвірів скликав раду, Жебы порадити Як то богам выгодити І без гріхів жыти. І він выдав на параді Таке заряджіня, Най осібно каждый вызнат Своі прегрішіня. „Осудиме кто найбівшы Гріхы буде мати. Тот сам себе буде мусів На офіру дати. Як такого великого Грішника спрячеме Нашы богы нам выбачат Гріхів ся збудеме”. Першый зачав своі гріхы Царь лев сповідати, Як з голоду нераз мусів Серны пожерати.

Потім вовкы і тигрисы Ріжны драпежникы Вызнавали своі гріхы Малы і великы: „Мы на слабшых полювали Пазурами дерли, Як нам голод барз докучав Мы іх жывцьом жерли”. „Што за щестя – гварит лишка Слабшы зьвірі мали Же так гоноровым панам На зубы попали. Бо то ліпше своім мясом Панів накормити Як з голоду ім здыхати І в потоці гнити”. Таке одпущіня гріхів Зьвірям лишка дала, Бо і сама на сумліню Чужы куры мала. Уважала же ніт гріху Слабшых пожерати, Бо іначі бы мусіли З голоду здыхати. По сповіди всі зостали Мало же не святы. І грішника юж не было На офіру дати. На прикінци пришов заяц Гріхы сповідати: „Я каждого лем ся бою І мушу втікати.

Але раз ня псы загнали В попа загороду. Зів єм листок капустяный Бом здыхав з голоду”. „Злодій! Грішник крав капусту!” Зьвірі крік зробили І невинного заяця На огни спалили. Такы підлы права В людях тыж бывают Же невинных козлів На офіру дают.

ПЧОЛА І МУХЫ — The Bee and the Flies

Збунтувалися дві мухы, Же ім тяжко жыти. Зато они задумали В чужый край летіти. Же ту люде сут недобры, З хыж іх выганяют, А на столах перед ними Вшытко закрывают. „А павукы завсе на нас Сіти закладают. До тых сіти влітуєме І нас пожерают”. Попросили они пчолу З нима полетіти, Же далеко на чужыні Буде ліпше жыти. На то пчола одповіла: „Одлітуйте сами Я ту зберам мюд солодкый, Не полечу з вами. І ту мене всі шануют, Бо для них працую І николи надаремно Часу не марную. А вы лем час марнуєте, Людям докучате. Легке жытя провадите Бо інше не знате. Буд щаслива вам дорога, Лем знайте же і там Павукы на вас чекают І ради будут вам”.

ЛИСТКЫ НА ДЕРЕВІ — The Leaves on the Tree

В літній ден листкы на дубі Так ся выхваляли І тихому вітеркови Так йому казали: „Мы дерево украшаме І цілу долину В своіх листях приймуєме Веселу пташыну. В нашій тіни подорожні Сідят, спочівают І пастухы сой весело Вечером сьпівают. Кажду осін і на зиму Завсе опадаме, А на весну як звычайні Знову одрастаме”. „Ці не за дуже той хвалы? – Корені пытают – Бо ці знате, же корені Вам жытя дают. Як мы корені зосхнеме То вы опадете І там на завсе згниєте І не одроснете”.

КУРА І БРЫЛЯНТ — The Hen and the Diamond

За стодолов собі кура Сьмітя розгрібала, І в тім сьмітю, як то кура, Пожывы глядала. Нич не нашла, лем дороге Зерно брылянтове, Было оно там страчене І ладне, як нове. Кура його не цінила, Хоц было выбране, І з охотов бы го дала За зерно ярчане. Так даколи і для люди Злы часы настают, Же за малый кусок хліба Золото оддают.

ОРЕВ І КУРА — The Eagle and the Hen

Недалеко за стодолов Сів Орев на плоті, Бо сой хотів одпочіти По высокім льоті. Кура близко того плота Сьмітя розгрібала, З сідячого царя птахів Так ся насьмівала: Ты царь птахів, в тебе сила, Летиш під небеса, Я тя виджу лем на плоті, То не сут чудеса. Я лем собі слаба кура І коли лем схочу, То легонько і без труду Тыж на пліт выскочу. Ой Чубатко – повів Орев, Твоя мова бздура, Бо там, ди вылетит Орев, Не вылетит Кура.

ПОСУХА — The Drought

Давно під горов в болоті Жаба замешкала. Же мешканя мала підле, Іншого глядала. Нашла она аж на горі Крячок і мочіло. І на весну там перешла, Добрі ся єй жыло. Аж як пришло тепле літо, Спекы і посухы, Гет в мочілі высхла вода, По дні лазят мухы. О, богы! молится жаба, Не хочу выгоды, Лем затопте цілу гору, Най не бракне воды. І єй горячу молитву Богы выслухали, І жебы не нарікала Таку раду дали: „Ты, квакушко, зыйд під гору Назад до болота. Про тебе топити Не приде охота”. І меджі людми сут такы, Што о себе дбают, Але як буде з другыма О то не пытают.

ЯЛИЧКА — The Fir Tree

Байка

Гет в долині, під Кычеров Там росла Яличка, Росла она в густім лісі Шумна, невеличка. Але затісно ій было В лісі выростати, Попросила лісорубів Вколо ліс зрубати. Бо хотіла сама рости, Бівше сонця мати, Жебы мала бівше місця Коріня пущати. Лісорубы ліс зрубали, Яличка зостала, І не мала юж сусідів, Лем сама стояла. Але пришла нова біда, Соньце припікало, В часі бурі дули вітры, Дождьом затинало. Аж як пришла сильна буря Така з перунами, Вывернула гет яличку Догоры ногами. Ліпше было з сусідами В лісі выростати, Як самотній раз назавсе На земли лежати.

ЧЛОВЕК І ЗМЫЯ — The Man and the Snake

Змыя пришла до чловека І ся жалувала, Же одколи в світі жыє, Лем ворогів мала. „Дальше жыти хочу дружно З каждым пережыти, Зато пришло мі на весні Скору замінити”. „Так, то правда – гварит чловек, Ты скору змінила, Але своє враже серце Дальше залишыла. Тебе люде ненавидят, О тім знаєш сама, Же змый до гріху намовив Єву і Адама. А ты хочеш дружно жыти? То фальшыва мова, Покаль до того дійде, Зосхне ті голова”.

КЛАВЕТНИК І ЗМЫЯ — The Slanderer and the Snake

Байка

Як юж клаветник і змыя Довго ся нажыли, Разом ишли юж до пекла І так ся вадили: Котре старше в пеклі буде І за якы гріхы, Котре бівше буде мати Пекельной потіхы. Тоту зваду почув шатан, Став змыю судити, Бо она могла чловека Лем з близка вкусити. „І за тото ты не можеш В пеклі старшов стати, Треба было і подальше Люди покусати”. Клаветника тыж осудив Так як належало, Його язык кусав дальше Як змыіне жало. За то йому дав похвалу І таку потіху, Же зостане в пеклі старшым Бо ма бівше гріху. І за тото му засудив Пекельну заплату, Же навікы юж нарікат На долю прокляту.

ДУБ І КАЛИНА — The Oak and the Guelder-Rose

Раз ся хвалив Дуб Калині, Же ничого ся не боіт, Бо ма силу барз велику І глубоко в земли стоіт. „Я вітрови ся не кланям І морозу ся не бою. Росну єден в чістім поли І розвивам красу свою. А ты слаба Кряк-Калина, Мене з тобов не рівняти, Як подує тихый вітор, Мусиш йому ся кланяти”. Аж як пришла сильна буря, Чорны хмары з заливами, Подув вітор і вывалив Дуба красу з корінями. А Калина в часі бурі Аж до земли вклонилася, А по бурі зато ціла Так як была лишылася. Кажду весну, кажде літо Росла в поли, проквитала, Своім квітом і овочом Всю природу прикрашала. А Дуб лежав, як звалився, І юж не міг нараз встати, Та й перестав раз на завсе Свою силу выхваляти.

ПСЯ ДРУЖБА — The Dogs' Friendship

Рекс і Дунай оба вірно Ґаздови служыли, Хоц ціле жытя так, як псы, В незгоді жыли. Аж врешті постановили Псю дружбу завести І ненавист меджi собов Раз на завсе знести. Бо чого ся ненавідіти За кіст, цi лупину, Або зато, хто зів першый Хліба окрушыну. І во імя свойой згоды Лапы сой подали, Же николи юж не будут На себе брехали. Аж ту наглі господыня З кухні вылетіла І меджі псів-приятелів Голу кіст шмарила. І одразу по псій дружбі Настала драка, зліст. А знате, о што ім пішло? О вышмарену кіст.

ГРИЦОВА СПОВІД — Hryts's Confession

(По першій світовій войні)

Гриц з-під Діла быв на войні, Бив ся з ворогами. І на розказ стріляв до них Острыма кулями. Аж по войні Гриц ся вернув В своє рідне село, Бо пережыв тяжкы боі, Щастя му повело. Же на войні быв барз довго І стріляв до люди, Неспокійне мав сумліня, Пішов до сповіди. Сповідатся: „прошу отця, Тяжкы гріхи маю, Лежат мені на сумліню І спати не дают. Довгы рокы я воював, Убивав ворога. Не убий в законі пише. Я образив Бога”. При сповіди піп Грицови Таку дав потіху, Же на войні убивати Ніт жадного гріху. „Такы гріхы Бог одпущат Од часів Адама. Ты по смерти зато підеш На лоно Аврама”.

„Я дякую вам, єгомость, За вашу потіху, Як не буде бівше войны, То не буде гріху. Вы казали все любити Ворога свойого. Гнес гварите же ніт гріху Стріляти до нього”. Не закінчів Гриц сповіди, Пішов сой до дому. Молився: „Боже милостив Буди мі грішному”.

ДУШИЧКА — The Little Soul

Раз Єгомость на релігйі Научали діти, Же на земли душу людску Не можна відіти. Але гварит малый Ваньо: „Я юж відів душу, Як Єгомость мі не вірят То повісти мушу. Як мы рано на паствиско Вівці выганяли То Єгомость через вікно Душу випущали. І потихы ій гварили: Юж ид душичко ид, А памятай і не забуд Г вечур до ня зас прид. Я душичку добрі відів І памятат мі ся Же то она певно была З-за воды Марися”.

СПОВІД ЦИҐАНА — The Gypsy's Confession

Пришов циґан раз до церкви Гріхы сповідати. „Што ты злого зробив Зачав Єгомость пытати. Може-с дашто вкрав дакому І занюс до дому, Піст не постив і не ходив До божого дому. Повідж вшытко щіру правду Не важ ся таіти, Бо зато можеш на вікы В пеклі ся смажыти. Як ся добрі высповідаш Повіш всьо як треба, З вшыткых гріхів тя розгрішу І підеш до неба”. А циґан зачав збыхати І смотрит під ризами попа, Бо в його камізельци Годинка з золота. Перше вкраду – думат циґан Годинку потихы. Потім повім та най будут Одпущены гріхы. Іщім не вкрав але думам – Шепче циган попу І потихы му вытігат Годинку золоту.

„Така думка то єст єдно, Думати ці взяти. Юж не буду так грішыти Бо юж ніт што взяти”. „Ты грішнику – почав отец – Циґана навчати. Така думка то єст єдно, Думати ци взяти. Бийся в груди і покайся Бівше не грішыти. Розгрішаєтся раб божый Час сповід кінчіти”. Як юж приходила пора Службу одправляти, Котра година піп мусів Дяка запытати. Удалося циґанови Справу злагодити За єдным разом вкрасти І гріха ся збыти.

ЦЕЛИБАТНИК — The Celibate Priest

Наш Єгомость целибатник І жены не мают, Але зато каждый місяц Кухарку зміняют. Але тепер сой добрали, Же юж єдну мают І обоє райскы ябка Разом споживают. Она дівка красавиця, Як намальована. І шыковна в цілім селі В ксендзі закохана. Она гола як Венера Вечером танцує. Вшиткы скарбы свого тіла Йому показує. Юж зачали з добрым смаком Яблочко кусати, Аж ту наглі зачав хтоси До двері стукати. Зострашывся целибатник Не зна што діяти, Бо кухарку треба было Скоренько сховати. Смотрит в куті стоіт скриня З ружныма річами. Голу дівку бухнув в скриню І замкнув ключами.

Крічіт „прошу!” – потім иде Двері отворяти, Аж ту входит сам Владика, Треба го приняти. „Я приіхав на візиту В вашу парафію. Обіздриме гнеска церков, Заран клебанію”. Як вернули юж з візиты, Стали вечеряти, Аж Владика гвідів скриню Зачався питати: „Прошу отця якы річі В тій скрині схованы? Отец в страху поциґанив, Же стары орґаны”. „Стары річі музеальны – Повідат Владика – Посмотриме яка вартіст Мала ци велика”. Отворили в кухні скриню, А там груба Каська, Голісенка як пакцачок Видно райскы ябка. Дивится Владика і гварит: „То цінны орґаны! Як ксьондз пробощ мі позволят То бым заграв на них”.

КАПРАЛЬ ГІТЛЕР — Corporal Hitler

Капраль Гітлер, фірер Райху, До жовнірів дав команду, „Дранг нах Остен” – для підбою Выслав збройну банду. Хтів зо свойов высшов расов В сьвіті панувати, А тых решта, не расовых, – На смерт ґазувати. „Дойчлянд, Дойчлянд ібер аллєс!” – Фашысты крічали, А під містом Сталінградом Зубы поламали. Пак втікали, як заяці, Аж в горы Карпаты, Ту хотіли іщі фашызм Од смерти спасати. На Дукляньскім перевалі Зробили фестункы, Же не розбє жадна сила Іх карпатскы бункры. А в Карпатах ся не дало Фашизм ратувати, Заміст маршу „Дранг нах Остен”, Треба взад втікати. Красна Армія з нашых Карпат Німців выганяла. І так само в його гнізді Фашызм добивала. І лемківскы добровольці До арміі вступили, З Краснов Армійов спільнов силов Нас освободили.

Не вытримав того Гітлер Схованый в півниці, Кропнув собі в леб зо страху, Не хтів шыбениці. Вшыткых його помічників По войні карали Так ім треба, бо капраля Гітлера слухали.

НА ДУКЛЯНЬСКІМ ПЕРЕВАЛІ — At the Dukla Pass

На Дукляньскім перевалі, Не лем по границу, А і далі за границьов Аж по Свидник, Маковицу Зелены горы Карпаты, Убочі, дебрі і потокы, Густы лісы непреступны, Горы і верхы высокы. Чверт столітя юж доходит, Там фашысты воювали, Як татары в давных часах Людей на смерт забивали. І в тых горах задумали Красну Армію затримати Хоц до часу, покаль мали Нову зброю отримати. Нич ім горы не помогли, Нова зброя і фестункы, Красна Армія наступала, Покрушыла іх фестункы. Бо в тій арміі воювали Рускы, чехы і словакы, І русины – украінці, Білорусы і полякы. Разом спільно воювали, Бо то братні сут народы, Они прагли лем спокою, Мирной праці і свободы.

Вшитки они, як геройі, Фашызм били, проганяли, І в тых боях за свободу Своє жытя оддавали. А в тім бою коло Дуклі Тісячами там пропали, То длятого поле битвы „Долинов Смерти” назвали. Там арматы і катюшы Кулями, як град сыпали, Вшытко гынуло і горіло, Густы ліси ся ламали. В сорок пятім пришла весна, Зышло сонце над горами, Люде смутны, невеселы, Поля вкрыты гет трупами. Там при Дукли і Свиднику Спільны гробы, памятникы, Поховали загынулых, Спочівают там на вікы. Лем не вшытких однайдено По париях і потоках, Лежат они там до гнеска По минулых довгых роках. І юж нихто іх не глядат, Бо з них ани сьліду, Часом вітер своім шумом Правит панахіду. Братніх народів воякы За свободу там гынули. Гітлерівскы помічникы Тыж на полях ся лишыли.

Не удалося фашыстам, Не забрали нашой волі, Бо словяне перемогли, Як на Куликовім поли. Юж минули довгы рокы, Згойілися Карпат раны, Юж выросли новы лісы І окопы вырівнаны. Так над Волгов, як і Дніпром, Там чекали мужа-тата, Котрый ниґда юж не верне, Бо загынув у Карпатах. Тяжко было по той войні В тых Карпатах проживати, Люде пішли в сьвіт шырокый Ліпшой долі сой глядати. Днес села ся змінили, Іншый тепер выгляд мают, Ди стояли лемків хыжы, – Сами они не познают. Сут і села лем на мапі, В котрых нихто юж не мешкат, Ди война знищіла хыжы, Тепер лісом юж зарастат. Вы, туристы, приіжджайте В дукляньску „Долину Смерти” Чест оддати тым героям, Што ім пришло в бою вмерти.

В ЧЕСТ ГРИГОРІЯ ВОДЗІКА — In Honor of Hryhorii Vodzika

В чест ГРИГОРІЯ ВОДЗІКА першого Командира Підкарпацкого округа ГЛ і Командира партизанского одряда на Лемківщині Двадцет пят літ юж минуло, Коли Лемковина Тебе героя пращала, Як рідного сына. Ты Грицу родився в горах В знанім селі Мшана, І там выріс на славного Борця, партизана. Великый ты быв командир, А твоя бригада Побыла німців фашыстів, Пришла ім заглада. Ты боровся з фашыстами За волю, свободу, Жебы дати рівны права Каждому народу. Фашыстовска вража куля Твоє жытя взяла. Лем по тобі не забыта Памят позостала. Ты загыб за нашу свободу, Лежыш в темнім гробі, А на вікы позостала Чест і слава тобі Спий ты лемку в рідній земли В своім вічнім гробі, Най сьпівают лісы горы Смутну пісню тобі.

Най ті буде земля пером, Памят твоя сьвята, А на земли вічна дружба, Не война проклята.

Уложыв в 25 ту річницу смерти і одкрытя памятника в Перегримці Николай Буряк Зиндранова, 20 жовтня 1968 р.

ДУЖЕ ЩАСТЯ І ЗДОРОВЛЯ — Much Happiness and Health

Дуже щастя і здоровля Дай нам Боже в Новім Році, Бо тот старый юж перешов Так, як вода на потоці. А тот Новый най принесе Ліпшу долю для каждого. Най юж буде спокій в світі Для міцного і слабого. Всім рільникам най він буде Урожайный і богатый, А мы вшыткы знайме о тім, Же му треба помагати. А і тото треба знати, Же він без нас нич не зробит, Бо як мало посієме, То і мало ся нам вродит. Треба бівше посіяти І з гектара бівше взяти. Бівше хліба буде в краю Не будеме спроваджати. Треба бівше годувати На шыночкы і кобаси. І аж тогди каждый повіст, Же настали ліпшы часы. Дуже щастя і здоровля Робітникам в нашім краю, Най в терміні своі пляны На сто процент выконают.

„Наше слово” най доросне До накладу до міліона, А в лемківскім діалекті Най буде ціла сторона. В Новім Році так всім жычіт Лемко з діда і прадіда З Дуклянского перевалу, З-під Кычеры і Бескіда.

З НОВЫМ РОКОМ — With the New Year

З Новым Роком поздоровлям Вшыткых люди доброй волі, жычу в щастю і здоровлю дочекати ліпшой долі. Най каждому так ся веде, Як лем собі заплянує, Межи людми мир і дружба Раз на завсе най панує. Най ся кінчат заверухы В Палестині і Вєтнамі, Най не гыне бідный нарід Під кулями і бомбами. Най тот рочок буде новым І потішыт всі народы, Же юж атом ужыєме Не для войны і заглады. Жычу нашым сестрам, братям В чужых краях за морями Жыти в щастю і здоровлю, Быти мисльов разом з нами. І русинів з Пряшівщіны З Новым Роком поздравляю, Най в Свиднику, як штороку, Рідну пісьню заспівают. Згідну пісьню засьпівают І козака загуляют, Бо то русин з украінцьом Тепер єдну назву мают. Жычу лемкам гын далеко В містах, селах Украіны, Най сой роблят по-свойомиу Ці весіля, ці то кстины.

Вшыткы мамы і няньове: Я вам щіро жычу того, Научайте своі діти Свого слова рідненького. І ґазету „Наше слово” Принимайте і чітайте, І николи пару гроши На предплату не жалійте. Редакторы той ґазеты Най ся в жытю добрі мают І ґазету „Наше слово” Два раз в тыжни най выдают. „Лемківску сторінку” – жычу Штораз більше поширяти, Лемків в сьвіті єст барз дуже, Жебы мали што чітати. Лемко чітат „Наше слово”, Глядат свойой там бісіды, Бо він своє завсе любит, Так як діды і прадіды.

ЛЕМКІВСКЫ СПІВАНКЫ — Lemko Songs

ОД ДУКЛІ — From Dukla

Там на горі озимина Не буду я материна Лем я буду шугайова Бо то шугай душа моя Там на горі оген горит Мою милу брішок болит Най єй болит я ся тішу Буде хлопец заколышу Дівча дівча Бог тя створив Давно я ся на тя строів Іщі лем тя колысали Юж мі тебе обіцяли Дівча дівча білый криштал Я бы к твому личку пристав Я бы к твому не пристала Бо ты велькый а я мала Бо ты велькый як драбина А я мала як дітина Як быс хотів цілувати Мусів быс ся прихыляти Дівча дівча рушай собов Бо не скінчу танец с тобов Маю с тобов танцювати Волю твердый ліс рубати Милый милый што быс робив Як бы до нас іншый ходив Най бы ходив тебе любив Я бы другу приголубив

Я лем собі жартувала І так собі засьпівала А ты другу юж голубиш То ты мене нич не любиш Мила моя мила Велика циганка Казала мі прити Сама двері замкла Мотузком підперла Кыйом завязала Такы моя мила Замкы зрыхтувала Возже ня до таньцу Мій любый Янічку Так ті ся оберну Як на тереличку Зозуленько сива Ди будеш кукала Кед єс сой на бучку Вершочок зламала Буду я кукала На зеленій сосні Покаль мі на бучку Вершочок выросне Помалы овечкы Горі долинами Бо я старый югас Не можу за вами Подме на орішкы Моє любе серце Тобі дам лупочку Сама зім ядерце

Ани тото хресьня Веселе не буде Як му хресна мати Сьпівати не буде Сьпівайте кумичкы Сьпівайте весело Жебы ся хресьняту В жытю добрі вело Пив єм паліночку І вино і вино А з такыма людми Што нам было мило Куме наш куме наш Покумали зме ся Маме по дітятку Посватайме же ся Як зме капусту садили То зме боженька просили Дай же нам боже росичкы До нашой білой капустичкы Куме наш куме наш Дайте же нам вина То вам так до рока Охрестиме сына А як нам не дате Лем саму горівку То вам до так рока Охрестиме дівку Дайте же нам кумцю Таліра білого Даме по дукату Для хресьняте свого

МОРЕ — The Sea

Андрия Югаса з Ратулова, того з під дебрі загнала біда за море аж до Америкы. Правда, же дома была велика біда і треба было глядати зарібку, але Андрий быв юж немолодый и ниґде му не ишло, заробити не міг. Намовив го в селі єден ґазда, котрый повернув з Америкы, же там хоц і старшый чловек до ґрайцаре приде, але то неправда. Жена і діти сподівалися, же ім тато з-за моря хоц лем стівку пішле, а ту нич. Не дай Боже роботу найти ди го приймут, там і одженут. Слабый, старый. А вернути домів як? Кед феника не ма. І пішов Андрий з Ратулова на берег, над море і зачав ходити над ним там і назад. Пусто было і звізды сьвітили, была тиха літня ніч. Ходит і рахує пітора року юж минуло як я в Америці. Істи мі ся хоче, ходжу обдертый, брудный і невыпраный. А дома, хто го зна як там єст? Листу юж веце як пів року не мав, ани він тыж не писав, ани они не писали. Він не мав за што значка почтового купити, а они тыж мусіли не мати. Скаране таке жытя. Дома біда мусіла быти і голод, але хоц дах над головов мали. А він не мав ани ди ся переспати, ани чім ся вкрыти, як были холодны ночі. Смотрит до воды і думат: як єст так єст але мают свою хыжу и сут межи своіма. Смотрит до воды: ой вернути бы вернути, але як? За дудок не верне а і дудка не было. О водо проклдята – крикнув Андрий і поднюс обі пясти до горы. А вода была така спокіна і николи іщі такого спокіного моря Андрий не відів. О водо проклята, штом ті зробив? За што ня ту тримаш? Чом єс така немилосерна? Ани тя перескочіти, ани перелетіти, ани до тебе влізти. Затопиш чловека, як мыш або молоде

котя. І тівко в тебе чловек варт, што мыш або котя. І дис ты ся ту взяла і одкаль ты? Ці тя земля вышмарила зо себе, ці тя небо зослало як помор? І што тыж в тобі сідит, же ниякого милосердя не маш. Земля бы ня пустила, хоц бы і тісячі міль, степ і найвысшы горы бы ня пустили же бым перешов через них а ты ніт і ніт. Гей водо страшна окрутна проклята! А море тихо миґотало до звізд. Тепло било з нього. Андрий Югас стояв і слухав. Не плюскала фаля. Тихе велике Море розливалося перед ним широко і далеко. Гей водо! – преці Бог в тобі мешкат, як і всядиль. Бо кед єст всядиль, то і в тобі мусит быти. А кед в тобі єст то ты Боске. А кед ты Боске то ты добре. Гей водо! – як бы то было, жебы Бог над чловеком милосердя не мав? Ма. А кед ма то і ты маш, бо Бог тя створив. Або мі ся в голові штоси крутит, або так ма быти. Бог добрый то і ты добре, бо Бог тя створив. Андрий Югас з Ратулова не ів, сам не знав одколи, а в Ратулові під дебріов тыж напевно не іли. Затачався з нужды на ногах на березі моря в Америці, а они напевно ся затачали з біды по хыжы в Ратулові. Бог створив світ, Бог добрый, то і світ мусит быти добрый. Іначі не може быти. А вода то світ, як і земля. Кляв єм тя водо, але юж не буду. Вірю ті як земличці святій... Бо обідвоє сте Богом сотворены. Не скривдите чловека, але му на вшеляку доброту мате служыти. Тож то Андрий Югас з Ратулова скочів в тото море жебы го несло домів до своіх.

АМРОЗ — Amroz

Перед першов сьвітовов війнов по лемківскых селах ходив Амроз. Быв то студент, котрый не міг студювати і закінчіти студіа, бо му ся штоси в голові помішало. Лічіли го в шпытали, але му нич не помогли. Зо шпитале го выписали, а же не быв для оточіня грізный, то го выпустили на вільніст і так ходив од села до села в мундурі і шапци австрійского жандарма. На рамени носив деревяный карабін, а в руках палицу. Амроз не быв цівком глупый, але і не мудрый. Повідали люде, же то быв сын священника невылічальні хворый і так занедбаный ходив. Одкаль Амроз походив нихто ся го не довідав бо никому не повів. Найбівшу потіху з нього мали діти, бо як го заувжыли, же иде до села, то ціла група за ним ишла і крічала: «Амроз повічте нам казаня». Тогди він грозився палицьов і прицілявся до них зо свого деревяного карабіна, же іх пострілят. Діти ся того не бояли і гварили му же його карабін деревяный не стрілят то він нич не зробит. Але як Пан Біг допустит то і з кыя выпустит – одповідав Амроз. Амроз носив під пахов обклады з великой книжкы. Обклады мав напакуваны аркушами чістого папере і так в каждім селі з тыма паперями заходив до війта, вынимав аркуш папере і просив війта, жебы му прибив печатку. Як му війт прибив єдну, падав перед ним на коліна, цілував по руках і просив війта жебы му бівше тых печаток прибив. А як ся го війт звідав нашто му так дуже тых печаток треба, то му одповів же він з тыма печатками піде до Відня до цисаря просити го жебы поправив долю руснакім котры жыют в Карпатах і жебы му поміг взяти панів на крупкы, бо як він быв в шпытали то му нич істи не давали лем крупкы (кашку).

Веце юж ся го нич війт не звідував лем затрепав му цілу сторону аркуша печатками так близко єдну коло другой. Як юж Амроз війтови подякував, то обіцяв, же тым людом, што ся коло війта посходили повіст казаня, але же погода, то ім повіст на дворі. На дворі Амрозови дали столец, на котрім положыв свою жандармску шапку, сам сой став на столец і зачав повідати казаня такыма словами: Ца, сына и святого духа амин! Моі парафияне...

ЖНИВА КОЛИСИ І ТЕПЕР — Harvest Then and Now

Юж єм быв за Тисов, За широков водов. Іщі єм ся вернув, Дівчіно, за тобов.

Тота сьпіванка походит з давных часів, бо іщі за пануваня Австріі. Тогди были границі вільны і лемкы могли іздити на жнива аж до мадярского краю поза ріку Тису і іншы мадярскы околиці, бо там было богато мадярскых земельных обшарників, котрым завсе робітників бракувало. З околиц Дуклі лемкы організували выізд на жнива в такый спосіб: каждого року мусів єден з тым ділом обізнаный чоловік іхати до Венгер, ажебы там найти роботу для цілой групы, згодитися і підписати. Таку групу называли „чапат”, а групового „чапатґазда”. Група складалася з парудисят люди. Каждый жнивар мусів быти добрі приготовленый: мусів мати добру косу, молоток, бабку, дурбак, бо тогди машын жнивных не было. Так само треба было мати лахы на зміну. Вкрытися до спаня то юж найліпша была чуга, а обутя окрім керпци то жадного іншого нихто не брав. Іхали кінми фурманками через Барвінок, Свидник, Струпков, Воронів, Требішів і так дальше. Подорож тривала найдовше 2 або 3 дни, а по одвезіню жниварів фурманкы вертали порожньо назад домів. Робота тривала од свиту до темной ночі, бо треба было вшытко зерно скосити, завязати і до стіжків зложыти. За тоту роботу обшарникы давали найвеце 18-тый сніп, а часом і так не хотілися згодити. Робота ся тягла і до 5 тыжнів, добрі як была погода, то ся гвошло по пару мірок, але при слоті то робітник выходив барз підло, бо згнило паньске і робітниче, а наробитися треба было іщі бівше.

Што ся тычіт іджіня, то мадярскы панове давали чорный хліб, солонину і палінкы, по півлітры денно на особу, но і два разы в тыжни варене (четвер і неділя). Спаня робітникы мали праві же під голым небом, бо як ся каждый тяжко наробив, то ся переспав ди-буд і не глядалося спеціального поміщіня, як тепер. На закінчіня жнив жниваре завивали вінец і зо сьпівом заносили обшарникови, а він за то дашто шмарив на дорогу. Зароблене зерно молотили на місци, по котре приізджали фурманкы і так ціла група вертала з зарібком тов самов дорогов, весело співаючи, бо хоц то была барз тяжка праця, але ся каждый тішыв, же иде домів. Барз дуже мельодій, сьпіванок і обычаів лемкы в тых часах позаносили на свою рідну землю, а дикотры сьпіванкы сьпівают і по гнесьні часы: Як я піду на мадяр, на мадяр, Кому же я перко дам, перко дам, Сому, тому за дукат, за дукат, А милому все лем так, все лем так. Требішів, Требішів, Через тебем ишов, Ножки ня зболіли, До корчмичкым зышов. До корчмичкым зышов, Файку закурити, Требішівскы хлопці Хотіли ня бити. Давны то были часы, коли то лемкы мусіли глядати зарібків по мадярскім краю, бо хоц Лемківщіна богата в сьвіже повітря, добру воду, але хліба, а іщи при стародавній господарці завсе бракувало. По другій сьвітовій войні варункы ся змінили на гірше, бо границу замкли і до Венгер на жнива юж нихто не міг ити. Была еміграція до Канады, Америкы, Південной Америкы

і іншых краів, але треба было мати грошы на дорогу і робити великы стараня, жебы отримати пашпорт и візу на виізд за границу. Така еміграція была ризиковна, бо не єден зоставив жену і діти в надіі, же за якы два – три рокы поверне з дулярами, а тым часом розышов ся раз на завсе, бо і на дорогу трудно было заробити. Барз дуже такых родин памятам, же іх заморскы краі порозлучали на завсе. Крайовы зарібкы были барз підлы. Памятам, як в 1942 р. робили зме жнива в дідича. Фольварк назывався „Модерувка”, недалеко Ясла. Робило нас 20 осіб за 21 сніп. Косами треба было вшытко скосити, звязати і до стіжків зложыти. Дідич кормив нас як свині, бо пекли і давали нам хліб зо стухненого зерна, змолотого на грубо, так як тепер мелют на шруту, а того хліба тівко было на тыжден, же старчіло на три дни, а решту треба было докупити. Правда, варили і клюскы, або перогы. Іли зме вшыткы 20 осіб з єдной великой мискы. Треба было ся понагляти, жебы два разы обернув лыжков до мискы, бо іначі не было по што. Спали зме вшыткы в бараку на єднім великім причу застеленім соломов. Каждый собі постелив тото, што мав, але спаня было барз підле, бо в бараку панували блыхы і блощіці, для того часто глядали зме місця в стодолі, стырті, або, як было тепло, то і під голым небом. Тяжкы то были варункы, але зато не раз памятам, як зме юж о змерху ишли з роботы і трималися на весело, сьпіваючи: Ой, жебы я ся з мулярами знала, Муровану хыжоньку бы я мала, Але я ся з мулярями не знам, Гей, мурованой хыжонькы я не мам. Або іщі весільше: Хлопці молодці, Соньце вже стає, Луг зеленый, не кошеный, Косьбы вашой жде.

Ой, дівиці красавиці, В поле вже спішіть. Жыто, овес, пшениченьку Дружно соберіть. И гуляйме, і плясайме, Ты, музико, грай. Ты, хозяїн молоденький, Всім нам вина дай! Але мы могли сьпівати, або ніт, то наш дідич і хліба нам дос не дав, а о вині ани нихто не думав. Такы то были стародавны жнива, котры нияк не можеме рівнати зо жнивами в теперішніх часах.

Днес жнива перепроваджатся машынами. Машына покосит, повяже, а робітникы лем сой готовы снопы складают до стіжків, подают снопы на возы, з возів і то вшытко. Днес бы так нихто не хотів жнива робити як давно. Мам на мысли ПГР, ди єст ціла робота змеханізована. Робітникы сезоновы мают одповідны закватеруваня, лужка, матерацы, колдры і вшытко што потрібне для выпочінку і особистой гіґієны. Што ся тычіт выжывліня в столівці робітник платит 13,50 зл. денно, а заробок в жнива выносит около 100 зл. денно, в перелічіню на жыто 33 кг. До роботы робітник достає убраня робоче, обутя і потрібне му знарядя. А о тото давно нихто ся не старав, бо робітник вшытко мусів мати своє.

ДАШТО З ІСТОРІІ СЕЛА — Something from the Village's History

СМЕРЕЧНЕ — Smerechne

Минуло 35 літ од часу великой битвы о Дуклянскый перевал. В битві тій згынуло десяткы тісяч народа, а воєнна мітла змела з лиця землі і декотры села, в котрых днес нихто не мешкат і памят о них пропадат. До такых сіл належат Смеречне, Вильшня, Липовец, Тиханя і другы. Для підтриманя памяти о тых селах і о мещканцях, што там колиси жыли, постановив єм дашто написати з історіи мого рідного села Смеречне. Село Смеречне стояло в одлеглости о якы 3 км на полудньовый захід од села Тилява і од головной дорогы, котра веде через Тиляву на Дуклянскый перевал. Як од давна село стояло, тото трудно оповісти, але стары люде повідали, же ту в мальовничій долині, оточеній прекрасныма горами, такыма, як Бырдзява, Блудна, Вапно, Дів і Никльовец. Над потоком Нікльовец были поляны, на котрых выпасали своі вівці югасе зо села Мшана і ту під смерековым лісом збудували собі шаласы, а потім хыжы і осілі на стало. Свою оселю назвали од смерековых лісів Смеречне. Од початку свого існуваня аж до остатніх днів Смеречне і Мшана то была єдна парафія, котра мала церков і клебанію в Мшані. З часом Смеречне перестало быти осадов мшанскых югасів, а сталося незалежным селом і до першой світовой войны рахувло около 36 ґаздівств, котры были майже вшыткы малорольны(од 5 до 10 га). В селі жыли люде переважно о назвисках: Гончар, Бугель, Пихач, Куцирка, Буряк, Репак, Вархолик, Худик і іншы. На гірскій неурожайній землі а іщі при стародавнім способі ґаздуваня тяжко было людом жыти. Тому дорабляли собі в лісах, выізжали до мадярскых панів на жнива, вывозили дырва на продаж і тым собі помагали. До першой світовой

Касарня в Смеречнім – 1943 р.

войны без труду можна было іхати до Америкы, то юж праві з каждой хыжы молодіж еміґрувала за море глядати ліпшой долі. Барз дуже молодежы там ся женило, закладало родины і осідало там на стало, а при тім, як были добры зарібкы, помагали они своім рідным в Старім Краю. Так само і ґаздове лишали жены і діти, і еміґрували навет по кілька разів до Америкы за зарібком, жебы поправити свою долю. Не завсе таке еміґруваня і заробок были уданы, бо такы еміґранты працували переважно в копальнях угля, а там не раз были смертельны выпадкы, при котрых не єден з них пострадав жытя, а жена позостала вдовов і діти сиротами. Таке жытя плынуло, аж пришов 1914 р., а з ним перша світова война, котра была для села траґічна. По оголошеню мобілізаціі всі молодшы хлопи пішли на войну, а старшых разом з кінми і возами забрали на „форшпан”, бо тогди іщі не было такой технікы, як днес, то треба было вшытко кінми підвозити. На сході під напором рускых войск австрийскы войска были змушены цофатися. Понад селом для затриманя рускых войск німці копали окопы і немилосердно знущалися над людми.

Пришла пізна осін 1914 р. Люде юж всьо з поля зобрали і звезли під дах. По дорозі Дуклянскым перевалом як ден так ніч втікала австрийска армія. Деси далеко было чути гуркіт гармат. Воякы, котры приготовлялися до обороны в Карпатах, пінилися зо злости і штораз барже гарчали на люди. Каждый в них быв москофіль, аж єдного дня выгнали люди з цілого села. Каждый свій маєток міг брати на віз, а як не мав коня і воза, то на плечі, і мусівся выносити зо свойой хыжы, котра была з місця і на очах через вояків підпаляна. Праві же до годины вшыткы смеречане разом зо свойов худобов (бо худобу могли взяти) юж были над рідным селом, котре ишло з дымом так, же не зостала ани єдна хыжа. Выгнаны люде зо села перешли до сусідньой Вильшні і там під голым небом, обставлены вартов, переночували. Рано войсковы власти дали розказ, же вшыткы выгнаны люде мают піти до села Вільховец і там закватерувати аж до наступного розказу. В Вільхівци было богато войска і тяжко было всім людям поміститися, але то была война і каждого така доля могла споткати, то єдны другых принимали, як могли. Зближалася зима, а з ньов і фронт. Якы іщі хлопи в селі были, то іх австрияцке войско заберало. І жебы собі в тій роботі помочі, то в білый ден підпалили єдну хыжу і зробили алярм, жебы хто жывый ишов гасити. Вільховец быв селом скупченым і за прару минут злетілися люде з коновцями, але воякы юж не казали гасити хыжу, лем обступили хлопів, якы ся злетіли пожар гасити, загнали іх до церкви і на другий ден погнали до Австріі в концтаборы, якы были приготовлены для „москофілів”, бо Талергоф в тім часі быв заповненый. На св. Михала рускы войска заатакували австрияків, котры боронилися в Вільхівци. Австрийскы войска, опущаючі в поспіху село, підпалили клебанію і пару хыж, але в іх роботі перешкодила ім руска артилерія. Полетіло в гору каміня. Одламкы і гук од выбухів арматніх знарядів сполошыв австрияків. Долов Ділом злетіли в шыку бойовім першы частины рускых войск, котры перетрясли село за австрияками і погнали за нима дальше. В селі в корчмі напоткали пятох

австрийскых офіцерів, котры пили горівку, штирьох взяли до неволі, а пятого забили, бо ставляв опір. До вечера надышли дальшы частины рускых войск і старшы селяне радо іх витали і тішылися, як своіма братми, лем же і смуток быв, бо не вшыткы дочекалися рускых, бо богато пішло на войну, в Талергоф і другы концтаборы, бо Австрія за своі мілітарны неповоджіня обвинювала бідный і никому нич невинный народ. Пришла зима 1914/1915 р. Фронт одышов диси подальше. В селі кватерувало руске войско. Можна было почути руску мову, пісню. В церкви войсковый православный священик кажду неділю одправляв службу, на котру ходили і селяне, котры переконалися, же одправа єст така сама, яку одправляв іх греко-католицкий священик, што в тім часі быв в Талергофі. Пришла весна 1915 р. Смеречане з Вільхівце розышлися по іншых селах. На фронті наступили зміны на корист Австріі. Рускы войска выцофалися з Карпат, а з нима богато люди зо страху перед австрийскым терором поіхало до Росіі. До Росиі поіхали люде не лем з Вільхівце, а поіхало по пару або і більше родин праві з каждого лемківского села. Не быв то выізд примусовый, каждый собі робив по своій волі і іхав або зостав дома. З Вільхівце выіхало кільканадцет родин, а з нима і я, і моя сестра. Іхали зме возами аж до Самбора. В Самборі воєнны власти робили порядок, бо фронт быв затриманый і мали на то час. Біженцям, котры мали коні і возы, в дальшу дорогу казали іхати возами, а котры не мали кони і возів, то тых забрали на поізд. Мы обоє зо сестров і бівша част вільховянів поіхали поіздом. Завезли нас до Полтавской губерні Пирятинского уізда до села Давидовка. Там нас закватерували і давали істи з войсковой кухні. Вшытко бы было добрі, лем же выбухла зараза тифусу, богато люди перехворіло, а также од тифусу померло. Як ся юж хворіст перешла, то нас здоровых заладували на поізд і повезли в дальшу дорогу. Завезли нас до Пензенской губерні Саранского уізда до села Пятина і там нас

Школа в Смеречнім, сідит учітел Глива Карол – 1936 р.

закватерували на стало. Кухні войсковой юж не было, але зато нам давали сухый провянт, то зме сой сами готовили. Тоты, што зо Самбора поіхали кінми і возами, то заіхали до Волиньской губерні Новоград-Волиньского уізда і там обсілися на німецкых колоніях, бо там перед войнов было богато обсідленых німців, котры в часі войны зостали выселены на Сибір, а на іх ґаздівках обсідлено біженців. Обсідлены біженці на тих ґаздівках ґаздували і за то давали для державы третю част вшыткых рільных продуктів. З часом і мы ся довідали о вільховянах на Волиню, писали зме до них листы і они до нас. Як зме ся юж добрі порозуміли, то восени 1916 р. поіхализме всі власным коштом на Волинь. На Волиню были іщі пусты хыжы, то зме ся обсіли в селі Улашановка і ґаздувли зме, як і другы, бо поля было під достатком, а коні зме покупили в Улашановці. Были ту біженці зо села Мшана і Тилява. На весну 1918 р. часы ся змінили. Німці вертали з Сибіру, а біженці спільно урадили, же треба вертати домів, бо границі юж были вільны і воєнноплінны юж масово вертали в своі

стороны. Выіхали і мы кінми і возами, з тым, же в Новограді Волинскім дадут нам вагоны і поіхаме поіздом, але там урядували німці і вагонів нам не дали, мусіли зме іхати возами. Возами іхали зме 6 неділь аж до Бродів. По дорозі была біда, бо не было што істи ани худобі што дати. Так ся іхало і по селах жебрало. В Бродах австрийскы власти помістили нас в лагрі під голым небом. До того лагру зогнали всіх біженців, котры іхали з Росиі. Там в тім лагрі каждый мусів перебыти 30 днів, і аж тогди міг іхати домів. Як пришов час юж іхати то нас переслухували, чого зме іхали до Росиі і потім заладували нас до некрытых товаровых вагонів і так нас повезли аж до Кросна, а з Кросна возами іхали зме аж до Вільхівце. Як мы повернули з Росиі, то в селі Смеречне юж было пару хыж выбудуваных, а решта селян приступила до будовы, так же в 1919 р. было майже ціле село одбудуване. Будова не справляла великого труду, бо смеречане мали свій власный ліс, то дерево было своє. Хыжы будували деревяны, крыты соломов. Тяжкы то были повоєнны часы, але было і радісно, бо ся война скінчіла і воякы з ружных сторін світа вертали домів. Наприклад Марко і Михав Буряк повернули аж з Ташкента, Ваньо Пихач з Сибіру з міста Омска, Николай Вархолик і Константин Бугель повернули з Ленінграда, Петро, Андрій і Михав Пихач з Києва, Гриц Куцирка з Буковины, Фиціо Бугель і Михав Куцирка повернули з Італіи, аж з Сициліі, а Петро Гончар з Альбаніі. Так ся вшыткы вертали і єдны другым о своіх пережытях оповідали. Не бракувало при тім і музикы, часто приводили циґанів, котры за каждым разом як хто пришов, грали, а молодіж танцувала, бо ся тішыла, же ся война скінчіла і вшыткы сходят ся до купы. Окрім радости быв і смуток, бо не вшыткы хлопи з войны повернули. На войні пропали і не вернули: Буряк Михав, Куцирка Ваньо, Гончар Лукач, Білица Юрко, Вархолик Филип, Бугель Феціо, Буряк Ваньо сын Гриця і Буряк Ваньо сын Юрка. Была біда, бо село по войні было незагосподаруване, не было што істи, але якоси люде собі давали рады.

Родина Буряк і Сенько (Миколай перший з лівой сторони) – Смеречне 1943 р.

В 1920 р. пришла нова біда, бо выбухла нова война, тым разом польско совітска. До села пришов розказ, жебы вшыткы здібны хлопи ишли до войска. Розказу нихто не послухав і до войска нихто не пішов, за то ґранатова поліція разом з легіоністами приходили до села і робили лапанку, але така лапанка ся ім не удавала, бо хлопи ся добрі ховали, а навет втікали на Чехы, бо Смеречне положене близко чехословацкой границі. Врешті война польско-совітска ся скінчіла, пришов час спокою. Люде взялися за роботу. На малорільных ґаздівках трудно было ся доробити. Жебы выжыти селяне дорабляли вывозом дров до околичных сіл міста Кросна. Тяжкый то быв заробок, бо за пару злотых треба было дырва з ліса привезти і іхати з нима два дни, а і то часом было трудно продати. Богато хлопів робило в лісах, і так собі конец з кінцом вязали. Емігґраціі до Америкы юж не было, хыбаль тот міг іхати, хто быв там родженый, а такых было мало. Правда, же можна было до Аргентины, але з того нич не выходило, бо там было безробітя і хто там поіхав, то не міг назад вернути, бо не заробив на дорогу.

В Смеречнім не было школы і смеречане постановили єй выбудувати. Ходили пару раз до староства в Кросні просити о поміч для будовы школы, але за каждым разом ім одмовлено і жадной помочі од державы не достали. Повіджено ім, же як школу побудуют і буде 30 діти охочіх ся вчіти, то достанут учітеля. Не было іншой рады, лем приступити до будовы школы на власный кошт. Навозили каміня на фундаменты, а каждый ґазда дав зо свого ліса по 2 ялиці і так без жадной документаціі приступили до будовы. Школу побудував смерецкый тесля Пихач Михав. Платили му зо складок, котры селяне зложыли. Школа была деревяна, крыта бляхов. В 1935 р. власти призначіли учітеля, котрый розпочав в школі науку. Діти не бракувало, бо до школы ходили і діти з сусіднього села, з Вильшні. Але діти вчілися недовго, бо в 1939 р. учитель пішов на войну, а школу німці заняли на мешканя. Тяжкы то были окупацийны часы, село бідне, а ту казали давати контиґенты, а не было одкаль брати. Люди вывозили до Німеччіны на примусовы роботы і так зме терпіли як могли через цілый час окупаціі. 30 вересня 1944 р. зближывся фронт. Зачиналася битва о Дуклянский перевал, котра Смеречне змела з лиця землі. За єден ден згоріло ціле село, бівша част згоріла од куль, а решту гітлерівці спеціяльно підпалили. Люде, каждый в тім што мав на собі, повтікали до ліса, але і в лісі не было спасіня, бо около 20 люди зостало раненых і забитых. Худоба, яка в селі зостала, была кулями выбита до ногы, так же нич жывого не зостало. Фронт на єднім місци стояв барз довго, так же люде в лісах не моглися укрывати і перешли за границу до Чехословаціі і там пережыли в селах Біла Вежа, Гажлин і Ортутова аж до вызволіня 17 січня 1945 р. Тоты села зостали визволенны, німців погнали дальше на захід і каждый міг ити домів. Смеречане хыж не мали, бо всьо згоріло іщі в першый ден фронту, то 26 родин з місця поіхало на Радянску Украіну і там в областях Дніпропетровскій, Херсонскій і Тернопільскій ся обсіли. Останніх 10 родин вернуло до Польщі і обсілося в селі

Мшана в пустых хыжах по людях, котры виіхали на Радянску Украіну. В 1947 р. тых 10 родин зо села Мшана зостало переселеных в акцйі „Вісла” на захід до Щецінского воєвідства і там коло Новоґарду мешкают і працуют переважно на ґаздівках індивідуальных, а решта по своім фаху. Днес юж нихто в селі Смеречне не мешкат. Заросло лісом так, же трудно познати, де і чия хыжа стояла.

ВИЛЬШНЯ — Vilshnia

Недалеко села Тилявы, або головной дорогы, котра веде на Дуклянскый перевал, о якых 7 км на полудньовий захід, в мальовничій гірскій долині над потоком Вильшня, до 1945 року існувало село Вильшня. Село было медже такыма горами: од сходу Бырдзява, Дырвиска і Студений Верх; од полудня Курій Верх і Зарубы; од заходу Кыяш. На полудне од села переходила чехословацка граница, а на заході было село Вільховец. Недалеко Вильшні было Смеречне. Як давно село існувало, тото трудно повісти, дос, же стары люде повідали, же в Вильшні зимовов поров кватерували збійникы і же в Дырвисках мали криівкы і там закопали своі скарбы. Назву свою як село, так і потік взяли од того, же колиси тоты місця были барз зароснены вільхами. В селі было около 30 господарств. Ґаздове мали багато, але неурожайной землі, переважно од 20 до 30 га. Земля в більшій части надавалася лем на пасвиска, на котрых выпасали худобу і богато овец. Вовну з овец скубли, чесали и пряли а потім ткали сукно. З так вытканым сукном іхали до ступ і в ступах го выбивали, так же выходило темне і гарде лемківске сукно, з котрого шыли гунькы, холошні і чугы. З вівчого молока выробляли грудку і смачный гіркый сыр. Селяне тыж сіяли лен, потім го переробляли, пряли і ткали гарде леняне полотно, котре надавалося на білизну й іншу одежу. В Вильшні жыли селяне о такых назвисках, як Сивулич, Буряк, Романчак, Дулеба, Хвалик, Крупей, Федак, Гавриляк і іншы. Вшыткы они жыли згідно і єдны другым помагали. До першой світовой войны богато селян выіжджало за зарібком до Північной Америкы, майже з кождой хыжы там іхали. Богато з них осіло там на стало, там ся поженили, поза-

кладали родины, і як мали добры зарібкы, то помагали своій родині в старім краю. По першій світовій войні до Північной Америкы юж не пущали. Можна было іхати до Аргентины або Канады, але до тых краів мало хто іхав, бо там были кєпскы зарібкы і трудно было заробити на вертану дорогу. Так ситуація каждого змушувала ґаздувати дома на своім, лем же з тых ґаздівок тяжко было выжывити себе і родину, бо земля была камениста і неурожайна. Треба было глядати іщи іншого зарібку. Вильшняне, крім поля, мали богато букового ліса, з котрого вытинали букы, звозили іх домів, різали і ськіпали на дырва, а з дырвами іхали на продай. З дырвами іхали переважно вшыткы разом в єден ден. Выіжджали по полудни і в тім дни доіжджали до Дуклі (21 км), там одпочівали, кормили коні, а потім іхали в дальшу дорогу до околичных сіл, міста Кросна. Вертали они по 24 годинах, а за тот час переіжджали около 80 км. Тяжкый то быв заробок, бо за фуру дров на єдного коня можна было взяти около 10 зл. Хоц то приходило тяжко, але завсе быв грош на ружны домовы выдаткы. Вильшняне належали до уніятской парафіі, котрой церков і клебанія містилися в Вільхівци, оддаленім од Вильшні о 3 км і там до 1927 р. ходили до греко-католицкой церкви. В 1927 р. ціле село перешло на православну віру і всі ходили до православной церкви, котра містилася в Мшані, оддаленій од Вильшні о 8 км. Діти ходили до школы до Смеречного, бо в Вильшні школы не было. В 1935 р. вильшняне побудували православну церков. Будувати ім не было тяжко, бо мали свій власный ліс, з котрого брали ялиці на сьтіны і дошкы, а каміня на підмурівкы было тыж під достатком, так же зіднали лем майстрів. Церква была крыта бляхов. В што другу неділю до той церкви приіжджав православний священик з Мшаны і одправляв Службу Божу. Дяк быв місцевий, і хоц то быв самоук, але дуже добре свою службу выповняв. Вильшняне были здібны до майстерности, возы, санкы і іншы річы робили собі сами. Спосеред мешканців села най-

барже выружнявся Гавриляк, а то з тым, же як дакого змыя вкусила, то знав своім баяньом хворому порадити. Жадного лікарства до іджіня ани до питя хворому не давав, лем брав ніж, ишов до саду, вбивав ніж до землі і робив якеси своє таємниче баяня, а хворому переходило так, як бы руками одняв. Хворый не мусів до нього ходити, выстарчіло, як пішов хто буд іншый. Тота історія з тым баяньом неправдоподібна, але о єй правдивости сам єм ся переконав, бо пару люди, покусаных змыями, котрых Гавриляк забаяв, в барз короткім часі выздоровіло. Жадной заплати за поміч Гавриляк николи не брав, бо тогди баяня бы не помогло, а і таємниці свого баяня никому не зрадив. Так минали часы, люде жыли бідно, але якоси давали собі раду, аж прищла друга світова война, а з ньов гітлерівска окупація, контиґенты, до того вывозили люди до Німец на примусовы роботы. Аж в кінци пришов 1944 р., а з ним фронт. Быв то вересень, на Вильшню вдарила нісмецка артилерія, бо там были войска генерала Баранова окружены через німців. Радянскы войска прорвали окруженя і пішли в лісы, а на Вильшню дальше била артилерія, згоріло кілька хыж, а в єдній з них згорів жывцом Ваньо Буряк, бо быв тяжко хворый на ногы і не міг з власной хыжы втечы. Люде в тім часі зо страху поховалися ди хто міг. Артилерія втихла в тім самім дни. О тыжден пізніше надышов правдивий фронт, наступали радянскы войска. Артилерія била з обох сторін, село горіло, люде втікали в лісы, а част з них перешла навет на словацку сторону. Дуже з них было пораненых і забитых, а худоба, коні, вівці, то всьо од куль згынуло. По фронті люде ся повертали до села, але в Вильшні тяжко было жыти, бо юж ім, кромі пару хыж, котры не згоріли, нич не зостало. На початку 1945 р. вшыткы вильшняне постановили переселитися на Україну. Выіхали транспортами до Дніпропетровской области. По якысим часі всі повернули до Львівской области і там осіли.

Місце, ди колиси была Вильшня, зас заросло вільхами. Церков і хыжы, котры іщі зостали, порозберано і перевезено на іншы села. Приіжджают на тото місце і вильшняне з украіны юж яко туристи одвідіти своє рідне село, але села юж неє і так ся вшытко змінило, же не можут познати, ди і чия хыжа стояла. Лем гора Бырдзява нич ся не змінила і колишні мешканці Вильшні жегнают єй тужливым сьпівом: Бырдзява, Бырдзява, Зоставай мі здрава, Юж я там не буду Волы навертала.

НЕДОКІНЧЕНЫ ВСПОМИНЫ — Unfinished Memoirs

З ВОЙНЫ — From the War

Всвоіх споминах хочу написати лем тото штом відів на власны очі і чув од найблизшых котры разом зо мнов тоту страшну воєнну трагедію пережыли. Было то в вересні 1944 р. З дня на ден штораз ліпше было чути канонады зо зближаючогося фронту. Красна Армія наступала на Дуклянскый перевал. Сильны боі ишли за місточко Дуклю і околичны села. Дальшы гірскы села і околиці были заняты фашыстами, котры робили сильны укріпленя в выгідных для себе гірскых потоках, дебрях і вшелякых недоступных париях. Такы укріпленя называли „Карпатскыма фестунками” для загамуваня наступу, жебы не оддати дорогы, котра провадит через Дуклянскый перевал. Своі укріпленя фашысты поробили не лем на нашій стороні, але так само укріплялися і на чехословацкій стороні в околицях Дуклянского перевала, аж по Маковицю. Зближався фронт до Карпатскых Бескідів, де ся одбыли кырвавы боі, бо треба ся было бити за кажду гору, за кажде село і кажде выгідне вороже становиско. Згынуло десяткы тісяч войска і богато цивільного народа. Не задармо тоты побойовиска гвошли до історіі під назвов „Долина смерти”. Моє село Смеречне положене в гірскій котлині о якы 3 км на полудньовый захід од села Тильова, або головной дорогы Дуклянского перевала. Перед зближаючімся фронтом люде в селі были смутны і пригноблены, думали о жытю і смерти. Копали схроны, закопували до землі свій маєток жебы ся в часі фронту не знищів і чекали визволіня од німецких фашыстів. Боі были барз близко. Красна Армія заняла Мшану, Тильову і наступала на остатне граничне село Барвінок, котре фашисты сильно уфортифікували і было трудне до здобытя. На цілій лініі фронту видно было стопы дыму од по-

жарів, якы повставали од бомб і арматных знарядів. Цілы околиці были ночами освітлены пожарами, а ди треба было то і ракетами. Сильна стрілянина так з тяжкой, як і легкой зброі ишла без перестанку. До 19 вересня быв спокій хоц доокола переходили тяжкы боі. Ту стояли німецкы резервовы войска зо своіма таборами котри вечером 19 вересня опустили село і в селі юж не было ани єдного німця. Была то субота, вшытки зме чекали з нетерпливістьов, же з Тильовы наступлят рускы і заберут село але стало ся іначі бо рускы того дня не наступили. 20 вересня рано, як лем зачало свитати фашисты вернулися до села але юж силы... (бракує допису) і каждый розлюченый фашиста міг нас постріляти, а і знаряды рвалися так же дерева і голузя летіли на землю, місце было небезпечне. По короткій нараді постановилизме одступити ся дале од фронту. Цілов групов перешли зме над село Ропянку і там в лісі під горов Бехераня сховализме ся до барз глубокого потока. Тот потік быв барз добрый, бо там не было німців а і кулі переношало, лем чути было без перерви свистаня і выбухы куль, так же земля ся трясла. Як переходит хрест бойовый вишколене і приготовлене войско до фронту то в порівнаню до цівілів велика ріжниця, бо подумайте про жены, діти маленькы і бівшы стары люде хворы і здоровы і вшыткы перестрашены плачут, а найгірше было з дітми, бо без перестанку зо страху пищали а ту никому не повісте „не стріляй бо мі діти перестрашыш”, така то была война. В тім потоци сідили зме до вечера. Вшыткы юж мали дос страху і плачу а навет і діти юж перестали пищати бо і стрілянина втихла, зближалася холодна осінна ніч, а ту каждый в літний одежы. Не знализме што дале робити але зближывся до нас німецкый офіцер і показуючі руков на хлопів рахує: „айнс, цвай, драй, фіер ком міт” але нихто ся не рушав. Офіцер іщі повторив: „ком-ком” і як відів же ся нихто не рушат вытяг з кабуры пістолет и зашварготав: „круца фікс йецт іст кріг”. Я гварю „хлопи нич с того, треба піти бо нас пострі-

лят” і рад не рад мусілизме з ним піти, хоц зме не знали ди і пошто. Запровадив нас на самый вершок горы на першу лінію і каже же маме нести раненого німця до Ропянкы. Юж ся добрі змеркло і стрілянины ниякой ниґде не было чути, як зме взяли раненого на коц і під ескортов гітлерівців мусілизме нести до Ропянкы. Раненый по кус стогнав але слабо, бо хыбаль юж кінчів своє жытя разом з „Дранг нах остен”. Идучі коло того потока ди зме сідили закликализме своіх і тым способом вшыткы зышли зме до Ропянкы. По занесіню раненого до польового шпыталя розышли зме ся на ніч по хыжах. Ропянчане так само перед фронтом повтікали до ліса і мало кто быв дома. На другий ден рано зачали по селі падати знаряды артилерійскы, ранило дві жены з нашого села. Німці займували бойовы становиска, ситуація ставала ся што раз гірша, треба было втікати дальше од фронту. Ціла група перешла дальше 3 км до села Вільховец. До Вільхівце іщі кулі не падали, але село было набите гітлерівцями, так же ся не было ди рушыти. Сідили зме пару дни за щобом в Буряка Николая (Груцика) з надійов, же може ся дочекаме рускых але сталося іначі бо в остатнім дни вечером приіхало кілька німецкых танків і поставили поза хыжу, а в ночі пришов німецкий офіцер поосьвічав літарков і відів, же єст купа народа в хыжы, в сінях і боіску і дав розказ выношати ся і то зараз, серед ночі. Ледво зме ся допросили жебы дав спокій до рана бо ніч была темна і плянтати ся з дітми по фронті означало то што смерт. Рано як ся розвиднило мусіли зме ити гет, были зме так перестрашены, же каждый ишов жебы лем як найдале од фронту, там ди не стріляют і кулі не падают, бо маєток якый хто мав то згорів на очах. Зостало лем жытя, треба го было хоронити...

WSPOMNIENIE O AUTORZE — Memoir — About the Author (by a fellow villager, in Polish)

Z MIESZKAŃCÓW SMERECZNEGO... — (untitled in the source; a neighbor's memoir of Mykola Buriak)

Zmieszkańców Smerecznego w sposób szczególny zapamiętałem właśnie Mikołaja Buriaka. On jako jedyny posiadał przed 1939 rokiem wykształcenie ponad powszechne, które osiągnął na terenie carskiej Rosji w czasie I wojny światowej. Wtedy, ratując się przed represją wojsk austro-węgierskich, zbiegł ze starszą siostrą do Rosji. Jako dwunastoletni chłopiec przemierzył trasę od wsi Olchowiec aż do Penzeńskiej Guberni furmanką. Po kilku latach wracał tą samą trasą do Smerecznego też na furmance. Życie w Rosji dało mu „podwójną” szkołę. Musiał pracować i zdobywać wykształcenie, a wszystko to w obcym kraju, wśród obcych ludzi. Jednak wysiłek Mikołaj włożony w naukę mocno zaowocował. Dzięki temu w dalszym życiu pełnił przez 2 lata funkcję pisarza przy gminie, a potem przez 20 lat funkcje starszego i głównego księgowego. W efekcie końcowym zapewniło mu to dożywotnią emeryturę. Mikołaj w swoim życiu był także na zarobkowych pracach w Ameryce – zmusiła go do tego ówczesna sytuacja. W czasie międzywojennym w byłej Galicji chcąc mieć dom i rodzinę trzeba było wyjechać za „wielką wodę” i przywieźć grubą „garść zielonych”. Dlatego Buriak wyjechał tam na 3 lata. Jak powiedział sam Mikołaj: doświadczałem tam różnych prac od płukania węgla aż po palacza c.o. włącznie. Ta ostatnia praca przyniosła mu, jak sam mówił, największy zysk. Ale o tym też zadecydowały umiejętności posługiwania się zegarami i aparaturą techniczną. Aby objąć tę pracę trzeba było ukończyć kurs i zdać egzamin. Nie mam najmniejszej wątpliwości, że Buriak doskonale sobie z tym poradził. Mikołaj jak rzadko kto, przywiózł sobie z Ameryki wiele ciekawego sprzętu m.in.: aparat fotograficzny, patefon z płytami piosenek łemkowskich, maszynkę do strzyżenia, walizkę – komplet

stolarskich narzędzi od piłek, świdrów, hebli aż po dłuta. Nawet niektórzy z zawodowych stolarzy nie posiadali takiego zestawu. Buriak był bardzo uzdolniony i zaradny – w dziewięćdziesięciu procentach sam zbudował sobie dom, włącznie ze stolarką i kuchennymi meblami. Poza tym trudnił się pszczelarstwem. Mieszkał w wymarzonym miejscu dla wygody własnej rodziny, a także odpowiednim dla utrzymania kilkadziesięciu roi pszczół, a mianowicie na końcu wsi, pod lasem. Tam każdego dnia grała mu ptasia muzyka. Na górze po stronie wschodniej kwitły maliny i poziomki, od strony północnej w jodłowym lesie czarne jeżyny i borówki. Nieopodal miał miedzę z tarniną, dziką różą i czereśniami. Jednym słowem miododajny raj z zimnym potoczkiem wypływającym z lasu. A widok za oknami – do pozazdroszczenia! Buriak we wsi był osobą bardzo znaczącą. Do każdej poważnej decyzji gromadzkiej lub prywatnej w domu, był zapraszany jako ostateczny doradca. Z jego zdaniem, czy radą liczył się każdy. Przez kilkanaście lat pisał dla ludzi wszelkie podania, zażalenia, odpowiedzi na urzędowe pisma. We wsi Smereczne i na okolice był wielkim autorytetem. Wspominał mój tato, że w 1934 roku podczas wiejskiego zebrania, na temat tego co najpierw zbudować w czynie społecznym cerkiew czy szkołę, głosy były podzielone – „fifty-fifty”. Ostatecznie poproszono o decydujący głos Mikołaja Buriaka. Ten bez wahania doradził, że szkołę i uzasadnił to mądrymi słowami: Chłopi, dajmy dzieciom możliwość do nauki. Pomóżmy im się uczyć, a oni sami zaczną budować cerkiew, i robić to czego będą potrzebowali. I tak się stało. Po kilku miesiącach szkoła była gotowa. Gdyby nie wybuchła wojna w 1939 roku, był już pomysł na budowanie również cerkwi i świetlicy. Dzieci rozpoczynające naukę w wybudowanej szkole były w różnym wieku. Niektóre z nich były samoukami, inne wspomagane były w nauczaniu w domu przez rodziców. Buriak w każdym roku szkolnym ściśle współpracował z nauczycielem, który wysoko cenił i pozytywnie wyróżniał jego pomoc. Zaangażowanie Mikołaja w dobre funkcjonownie szkoły wynikało z tego, iż dostrzegał on w tym dużą szansę na przyszłość dla dzieci.

Mikołaj Buriak z rodziną w Osinie (powiat Nowogard) – 1950 rok

Osobiście Buriaka znałem jeszcze ze Smerecznego, a potem obydwaj pracowaliśmy w branży finansowo-księgowej i ekonomicznej, dzięki czemu współpracowaliśmy ze sobą blisko 15 lat. Kontaktowaliśmy się służbowo kilka razy w każdym miesiącu. Bardzo często przy osobnym stoliku rozmawialiśmy ze sobą po swojemu. Przypominam sobie jak w 1949 roku, spotkałem Mikołaja rozpoczynając naukę w piątej klasie szkoły podstawowej, już na ziemiach zachodnich, dojeżdżając do niej 8 kilometrów. Pochwalił on moją i rodziców decyzję, złożył mi gratulacje. W tym czasie szkoły siedmioklasowe na wioskach były nieliczne a na dodatek przepełnione. Udzielając mi wskazówek przeprowadził ze mną kilka pamięciowych matematycznych testów w których wypadłem, jak to sam powiedział nadspodziewanie dobrze. Przy tym, kontynuując rozmowę ze mną oświadczył, że na tych testach zaginał nawet licealistów. Muszę przyznać, że poczułem wiatr w plecy i postawiłem sobie za cel, że trzeba dać z siebie wszystko, aby go nie zawieść. Po siedmiu latach spotkaliśmy się na dwutygodniowym kursie przygotowawczym, jako kandydaci na stanowiska głównych księgowych zakładów. Niezręcznie mi, ale się pochwalę. Na osiemdziesięciu kandydatów zająłem pierwsze miejsce i otrzymałem

nagrodę. Wówczas Mikołaj gratulując mi rzekł: nie spodziewałem się, że ty jako najmłodszy w tym zawodzie wykażesz się taką dobrą wiedzą. Sprawiłeś mi wielką satysfakcję. Bardzo lubiłem z nim rozmawiać, ponieważ był niczym żywa chodząca historia. Dzięki niemu część tej histroii mogłem poznać. Wiele z jego życia sam z korzyścią praktykowałem. Przypominam sobie go jeszcze ze Smerecznego. Miałem już dwanaście lat. Zazdrościłem mu powagi, mądrości, dostojności z jaką przemawiał i zwracał się do kolegów. Takich spotkań byłem świadkiem, ponieważ w naszym domu spotykali się towarzysko mężczyźni na karty, rozmowy, muzykowanie itp. Tematów do rozmów było wiele, od historii Łemków aż po lata trzydzieste XX wieku. Ciekawe przeżycia, smutne wydarzenia, bajkowe historie o strachach, wróżkach i wędrującym Amrozie. Było to piękne lecz przeminęło bezpowrotnie, a szkoda. Buriak pomagał wielu osobom. Za jego osobistym staraniem wielu chłopców ze Smerecznego wyjechało na zarobek do Ameryki. Niektórych sam odwoził do Gdyni na okręt. Wręczał im do rąk adresy i pisane przez siebie kartki z pytaniami, aby mogli komunikować się w podróży w obcym języku. Mikołaj w okresie międzywojennym, jako jedyny we wsi czytał prasę. Ciekawymi i ważnymi wiadomościami dzielił się ze wszystkimi mieszkańcami. Dementował wszelkiego rodzaju zabobony i czary, które tak mocno zakorzenione były w środowiskach wiejskich. Zaraz po wojnie w 1945 roku odradzał wyjazdu do Radzieckiej Ukrainy. Znał ten kraj i ostrzegał każdego przed wymaganiami życiowymi, które tam istniały. W Mszanie od wiosny 1945 roku do maja 1947 roku pełnił funkcję sołtysa. Domagał się u ówczesnych władz wszelkiej powojennej pomocy materialnej, lecz ta rozmywała się po drodze. Zaraz po wojnie nie brano pod uwagę naszej biedy, głodu i naszych potrzeb, mimo że nasze wioski były najbardziej zniszczone. Wspierani prywatnie przez naszych słowackich Łemków uniknęliśmy głodu w 1945 roku – wspominał często Buriak. Mikołaj bardzo często wracał wspomnieniami i marzeniami do pięknej przeszłości przeżytej w Smerecznem. Ze łzami w oczach

opowiadał jak było cudownie przejść się każdego ranka do potoczka wypływającego z lasu Niklowec do którego miał około 50 kroków. Woda w nim była czysta jak kryształ, bo przecież wybijała z zimnych leśnych skał. Z rozkoszą wypijałem garnuszek wody z mojego źródełka, a potem obmywałem twarz, ręce, szyję i włosy. Czułem rześkość i siłę krążenia krwi. Ta źródlana woda była lekiem na ból głowy i oczu. Miałem zawsze zdrową cerę, skórę i piękne włosy. Nie znałem bólu głowy, nie miałem nigdy kataru. Zbieranie grzybów rozpoczynaliśmy od początku miesiąca czerwca. Jako pierwsze pojawiały się smarże, zaraz po nich kurki i borowiki. W dalszej kolejności potycie, hołubinki, surojadki, kozie brody, baranie rogi, rydze i opieńki, które przedłużały swój wysyp aż do mrozów. Inne leśne bogactwa to poziomki, maliny, czarna jeżyna, borówki, czereśnie, laskowe orzechy, dzika róża, tarnina itp. Tak pięknej, zdrowej i bogatej krainy żadna część Polski nie miała. Gdybym nie doceniał tych wielkich walorów naszych gór pozostałbym w Ameryce – opowiadał Mikołaj i twarz jego pokrywał smutek na myśl o tym, że przyszło mu opuścić to co tak bardzo kochał. Bardzo często potępiał haniebną akcję „Wisła”, nazywał ją aktem bezprawia. Przeżyliśmy straszne piekło we wrześniu 1944 roku, uratowaliśmy swoje życie ucieczką przed frontem na Słowację. Cieszyliśmy się z zakończenia wojny, myślę, że uratowaliśmy po raz drugi swoje istnienie i swoje „ ja” pozostając we własnej ojczyźnie w Beskidach. A jednak spadła na nas jak przysłowiowy „grom z jasnego nieba” barbarzyńska akcja „Wisła”, która dała początek niszczenia nas. Buriak w ostatnim okresie swojego życia powrócił do wymarzonych Karpat, ale do Zyndranowej, do zięcia. Zdołał napisać jeszcze parę wierszy i piękne długie wspomnienie o swojej rodowitej wsi Smereczne. Wymalował jej wizerunek z głębi duszy, tak jak to przeżył. Jesteśmy mu za to wdzięczni i nie zapomnimy go. Przeżył wśród nas z charyzmą 84 lata. Jak tylko Mikołaja zapamiętałem, od razu próbowałem go naśladować. Dla mnie był on wzorem na całe życie.

Michał i Wasyl Buriak przy ruinach kasarni w Smerecznem – 1995 rok

Colophon

Mykola Buriak (Миколай Буряк), Байковый Сьвіт Миколая Буряка ("The Fable
World of Mykola Buriak"), texts collected by Maria Hoch (Марія Гоч),
illustrated by Maria Yanko and Natalia Hoch, Zyndranowa: Towarzystwo na
Rzecz Rozwoju Muzeum Kultury Łemkowskiej (Society for the Development of
the Museum of Lemko Culture), 2011. ISBN 978-83-7530-139-7. Printed by
Wydawnictwo RUTHENUS, Krosno. Funded in part by Poland's Ministry of
Internal Affairs and Administration. Captured 2026-08-05 from
lemko.org/pdf/Buriak.pdf.

Rights basis: published here under permission held by the Good Work
Library for lemko.org's content (recorded 2026-08-05). All rights to this
2011 edition remain with the collector, illustrators, and publisher; this
is a permitted reprint of the source-language text, not library-owned
work.

Editorial notes on this edition: this is the complete text of the
book's forty-four fables, songs, village histories, and memoirs, drawn
from the PDF's own embedded text layer (a clean, born-digital InDesign
typeset document, not a scan). Running page numbers were removed and text
that wrapped across a page break was rejoined into continuous paragraphs.
The book's own front matter (funding acknowledgments, printer and
publisher block, ISBN page, and its own two-column table of contents,
which did not survive mechanical extraction beyond a single fragmentary
line) is omitted here in favor of this edition's own contents list above,
built directly from the section and item headings found in the book's
body. A handful of decorative drop-cap opening letters, isolated from
their word by the PDF's own typesetting, have been silently rejoined to
the word they begin (e.g. "А" + "ндрия" restored to "Андрия"); no other
wording was altered. One poem in the book's body ("В чест Григорія
Водзіка," a dedication to Hryhorii Vodzika, first commander of the
Subcarpathian district of the Home Army guerrilla and a Lemko partisan
commander, dated by its own closing line to 20 October 1968) carried no
heading typography of its own in the source and has been given one here
for navigation; its complete text is otherwise unchanged. The closing
memoir "About the Author" is untitled in the source beyond that Polish
heading and is reproduced in the original Polish, exactly as printed,
since it was written by a different author (a fellow villager, not
Buriak) about Buriak's life, not by Buriak himself, and this campaign
translates nothing. Story and section titles are given in the original
Lemko-Rusyn or Polish with a plain English gloss for navigation only —
the gloss is not a substitute for the (untranslated) body text that
follows each heading.

Prepared for the Good Work Library by the New Tianmu Anglican Church, with
AI-assisted research and preservation.

🌲